Розділ 19. Місто, де сонце не сходить

Дорога до другого уламку Серця пролягала через найпохмуріше місце Ардену — Місто Безсонячне, яке стародавні називали Лумарісом. Колись це було місто світла, але після падіння Великого Дерева воно занурилося в постійну темряву. Тут не видно світанку, не чути пташиного співу, а ліхтарі горять і вдень, і вночі.

Коли Крістіна й Рейнар підійшли до воріт, вони побачили величезні тіні, що рухались уздовж стін — вартові з чорного каменю. Не живі, але такі, що відчувають кроки.
— Вони реагують на силу, — прошепотів Рейнар.
— На твою чи на мою?
— На будь-яку, яка сильніша за їхню.

Тому вони увійшли тихо, майже без подиху.

Місто було дивним. Вулиці, вимощені темними плитами, світилися ледь помітними рунічними лініями. Будинки — високі, сторожкі, немов стежили за кожним їхнім рухом. А серед цього мороку ходили люди: бліді, мов місячні тіні, але мовчазні та спокійні.

— Вони… ніби не бачать нас? — запитала Крістіна.
— Вони бачать лише те, що їм дозволено бачити, — відповів Рейнар. — Ці люди під захистом закляття. Вони живуть у темряві й не відчувають її.

Проте хтось таки відчув.

На центральній площі їх зупинила дівчина з темною косою й прозорими, як кришталь, очима.
— Ви чужі, — сказала вона. — І у вас щось є.
Крістіна стиснула долонею торбинку з уламком кристалу.
— Ми шукаємо місце, де лежить світло.
Дівчина здригнулася.
— Світло — заборонене. Навіть у думках.

Рейнар зробив крок уперед.
— Нас не цікавить заборона. Нам потрібен другий уламок Серця Ардену.

Дівчина поглянула на нього так, ніби в її очах промайнув блиск минулого.
— Тоді слухайте. У центрі міста є Вежа Тіні. На її вершині зберігається те, що ви шукаєте. Але щоб туди піднятися… треба заплатити.

Крістіна напружилася.
— Чим?
— Спогадом. Найдорожчим. Вежа не впускає тих, чиє серце не торкнеться порожнеча.

Рейнар глянув на Крістіну, а вона — на нього. Її серце стислося. Вони обоє розуміли: їхні спогади — це те, що тримає їх разом.

Дівчина торкнулася їх обох за зап’ястки.
— Я можу провести вас… але вирішуйте зараз. У темряві Лумарісу сумніви — пастка.

Площа здригнулася. Далеко, на вершині Вежі Тіні, промайнуло щось червоне — мов око, що стежить.

— Якщо ми хочемо врятувати Арден… — прошепотів Рейнар, — ми мусимо ризикнути.
Крістіна повільно кивнула.
— Разом. Завжди.

Дівчина обернулася й показала шлях — вузьку сходинку, що вела прямо в серце темряви.
— Тоді ходімо. Вежа вже чекає на вас.

А високо, у найтемнішому проломі хмар, проступила знайома постать. Той, хто прокинувся після першого уламку.
І його голос — холодний, мов загаслий попіл — прошепотів:
— Прийдіть. Віддайте те, що носите в серці. 

  Вежа здіймалася над Лумарісом, мов чорне ребро світу, що пробило небо. Її вершина зникала в хмарах, і навіть місяць не наважувався торкнутися її світлом. Повітря навколо ставало холоднішим із кожним кроком, і Крістіна відчула, як простір сам ніби шепоче:
Залиш усе, чим був. Інакше не піднімешся.

Вони увійшли.

Всередині не було сходів — лише коло світла на підлозі й чорний поріг. Дівчина, що привела їх сюди, залишилася зовні.
— Звідси ви підете самі, — сказала вона. — І ніхто не знає, чи разом.

Світло на підлозі спалахнуло, і простір навколо закрутився, мов жива спіраль.

Крістіна стояла на лісовій галявині.
Сонце. Квіти. Голоси друзів.
І мама — її усмішка, така знайома, така далека.

— Доню, — пролунало лагідно. — Ти знову біжиш від дому?

Серце стиснулося болем. Вона знала: це не сон, а спогад — той, який вона ховала найглибше.
Мить — і голос став іншим, глибшим:
— Залиш це тут, Крістіно. Відпусти.

Тінь простягнула руку. Якщо вона торкнеться її — спогад зникне назавжди.

Вона стояла нерухомо.
— Якщо це ціна світла... — прошепотіла. — То я приймаю.

І, коли тінь торкнулася її чола, галявина зникла, а разом із нею — тепло голосу, який колись давав їй силу.

Рейнар ішов крізь іншу тінь. Перед ним — його минуле.
Поле битви, запах заліза, крики.
І Крістіна — стоїть серед вогню, простягає руку.

— Ти не врятував їх, — сказав голос у темряві. — І ніколи не зможеш.
— Знаю. Але врятую її.

Темрява загарчала, немов щось живе, і кинулася на нього. Рейнар не ухилявся. Він підняв меч — і знову спалахнуло світло.

Коли вони зустрілися на вершині, їхні обличчя були бліді, очі — повні тиші. Але в цій тиші жило розуміння.
Вони втратили щось дороге.
І водночас — здобули силу не боятися втрат.

На вершині, посеред чорного каменю, лежав другий уламок Серця Ардену. Його світло було інше — не яскраве, а глибоке, мов полум’я в криниці.

Крістіна торкнулася його — і кристал відгукнувся, наче впізнав її.

Та в ту ж мить небо над Вежею розверзлося. Чорна блискавка розірвала темряву — і з неї вийшов він.
Високий, у плащі, що тремтів від тіней. Обличчя напівприховане, але очі… срібло, змішане з порожнечею.

— Нарешті, — сказав він. — Ви торкнулися другого Серця. Тепер воно моє.

Рейнар зупинився, прикутий його поглядом.
Крістіна відчула — повітря між ними затремтіло.
— Хто ти? — запитала вона.
Він усміхнувся.
— Той, хто був першим. Той, від кого ти, Рейнаре, успадкував тінь.

І його ім’я зірвалося з губ Рейнара, майже як крик:
— Архас.