Розділ 18.Після світла

Світло ще довго пульсувало в тиші, немов серце самого світу намагалося згадати, як бити знову.
Крістіна розплющила очі — і побачила, що стоїть посеред руїн стародавнього храму. Повітря було чисте, не тремтіло від темряви, як раніше. На мармурових плитах — краплі роси, а серед них, наче пробуджений від вікового сну, лежав Рейнар.

Він дихав. Повільно, рівно. Його очі, коли відкрилися, вже не сяяли чорним полум’ям. Лише чисте срібло — те саме, яке вона пам’ятала.

— Ти... зробила це, — прошепотів він. — Ти витягла мене з безодні.
— Ми зробили, — поправила Крістіна. — Твоя душа сама обрала повернення.

Рейнар підвівся, але в його русі ще відчувалася слабкість. Темрява, яка жила в ньому стільки років, не зникла повністю — вона спала, мов змія під шкірою, чекаючи, коли її покличуть.

— Арден... — він підняв погляд. — Я відчуваю його. Він дихає знову.
— Так, — відповіла вона. — Але відродження світу завжди починається з випробувань.

Вітер зрушив уламки, і з глибини храму долинуло глухе гудіння. Кристал, що колись сяяв між ними, тепер лежав розбитим на три частини. Кожен уламок пульсував своїм кольором — світлом, тінню і золотою іскрою життя.

— Це Серце Ардену, — прошепотіла Крістіна. — Воно розділилося.
— Як і ми, — тихо відповів Рейнар.

Вона поглянула на нього — і зрозуміла: їхній шлях не завершився. Це лише початок нового кола.

— Щоб світ відродився, — сказала вона, — треба зібрати три частини Серця. І кожна з них лежить у місці, де світло й темрява ще не знайшли згоди.
— І ми підемо за ними, — мовив Рейнар, встаючи. Його очі вже палали рішучістю. — Разом.

Крістіна усміхнулася.
— Разом.

Над храмом зійшло сонце. Його проміння пробилося крізь тріщини даху і впало просто на уламки кристалу. Золотавий промінь відбився від них — і далеко за горами, у туманній долині, хтось відчув той поклик.

І десь у глибині світу, серед сплячих воїнів Ордену, загорілося око — чорне, мов ніч без зірок.

Темрява теж прокидалася.

Ранок зустрів їх тишею, яку можна було торкнутись. Небо було блідим, мов пергамент, а сонце лише несміливо прорізало тонкий серпанок над горами. Крістіна й Рейнар ішли вузькою стежкою, що вела у долину, яку називали Шепотом.

За легендами, саме там спочиває перша частина Серця Ардену — уламок світла, який зберігають голоси тих, хто колись пожертвував собою заради рівноваги.

— Чуєш це? — тихо запитала Крістіна, коли вітер торкнувся її обличчя.
— Так, — відповів Рейнар. — Вони говорять. Але не словами.

І справді — повітря було наповнене дивним звуком, схожим на відлуння давніх думок. Здавалося, сама долина пам’ятає усе: і битви, і клятви, і зраду.

Коли вони спустилися нижче, туман став густішим. Серед нього виникали тіні — людські постаті, прозорі, мов відбитки душ.
— Це вартові, — прошепотіла Крістіна. — Вони перевіряють нас.
— На що?
— На чистоту серця.

Рейнар зупинився. У тумані перед ним з’явився силует — темний, знайомий. Сам він. Але той, колишній — з очима, сповненими гніву.
— Я знав, що ти прийдеш, — мовила тінь. — Хіба думаєш, можна стерти те, що зробив?

Рейнар зробив крок уперед.
— Не стерти. Але можна спокутувати.

Тінь посміхнулася — і розсипалася, мов попіл на вітрі.

Тоді Крістіна теж побачила свою відображену тінь — дівчину, яка колись боялася навіть власної сили.
— Ти думаєш, що можеш врятувати світ? — спитала тінь.
— Ні, — спокійно відповіла Крістіна. — Я просто не дозволю йому загинути.

Світ навколо раптом спалахнув золотим сяйвом. З глибини долини виринув кристал — уламок Серця, чистий, мов перший промінь світанку.

Але, коли Крістіна простягнула руку, земля під ногами здригнулася. З туману постала фігура в чорному плащі. Його очі палали крижаним вогнем.

— Нарешті, — промовив він. — Ті, кого шукає темрява, самі прийшли в її оселю.

Рейнар упізнав його одразу — колись цей чоловік був частиною Ордену.
— Кайден... — його голос затремтів. — Ти живий?
— Не зовсім, — відповів той. — Я — те, що залишилося після зради.

Туман навколо загус, перетворюючись на чорне полум’я. Кристал завис у повітрі між ними, наче вибирав, кому належати.

— Якщо хочете Серце Ардену, — мовив Кайден, — спершу доведіть, що варті його світла.

І долина вибухнула блиском — битва почалася.

Повітря розірвав крик вітру. Туман, що хвилину тому шепотів голосами минулого, тепер ревів, змішуючись із блискавками, які вихоплювали з пітьми три постаті: Крістіну, Рейнара й Кайдена.

Уламок Серця Ардену світився між ними, зависаючи в повітрі, немов вагався — до кого потягнутися: до світла чи до тіні.

— Ти не розумієш, Крістіно, — гукнув Кайден, здіймаючи руку. — Світ не врятувати любов’ю. Його рятують силою!

Навколо нього згустилася темрява, наче він кличе саму безодню. З-під землі здіймалися чорні спіралі, перетворюючись на клинки тіні. Вони кинулися вперед — просто на Крістіну.

Та вона не відступила.
Коли леза майже торкнулися її, навколо спалахнув м’який золотавий ореол. Її долоня світилася, немов вона тримала в собі ранкове сонце. Вітер завив — і темні клинки розтанули в повітрі.

Рейнар став поруч. Його очі знову блиснули сріблом, але тепер — без шаленства, з ясністю.
— Ти кажеш, сила рятує? — промовив він. — Тоді дивись, якою вона має бути.

Він підняв меч. Його лезо, колись темне, розжарилося білим вогнем. Світло йшло не від сталі — від нього самого.
Він ступив уперед, і з кожним кроком тіні відступали.

Кайден розсміявся:
— Ви обоє мрієте про неможливе! Світ обрав темряву!

— А я — не світ, — сказала Крістіна, і її голос наповнив простір. — Я — серце, яке ще б’ється за нього!

Вона поклала руку на його плече. Мить — і між ними спалахнув потік світла. Золото Крістіни й срібло Рейнара злилися в єдиний промінь. Вони стали однією силою.

Світло злетіло вгору, прорізаючи туман і небо. Кайден, осліплений блиском, відступив, але було пізно — промінь вдарив просто в кристал.