Розділ 17. Світло, що пам’ятає

Вітер стих так само раптово, як і з’явився. Повітря стало густим, немов саме час завмер у очікуванні. Крістіна стояла, не відводячи погляду від нього — від Рейнара, який був і не був собою.

Світло навколо них мерехтіло, згортаючись у спіралі, а тіні, що щойно вийшли з кристалу, тепер, здавалося, слухали кожен його подих.

— Якщо ти справді він... — прошепотіла вона, — то скажи мені, чому? Чому ти стоїш на боці темряви?

Рейнар не відповів одразу. Його обличчя залишалося непроникним, але в очах — у тих самих срібних очах, що колись дивилися на неї з ніжністю, — тепер жевріла лише втома.

— Бо темрява не бреше, — сказав він тихо. — Вона не обіцяє спасіння. Вона просто є.

— А світло?

— Світло створює ілюзію. Ми боролись за нього... а воно пожирало нас.

Крістіна відчула, як щось стискає її горло. Їй хотілося крикнути, заперечити, але слова не слухались. Уламок меча в її руці затремтів — на його лезі спалахнуло слабке світіння, що розігнало тінь між ними.

— Згадай, — сказала вона. — Згадай, ким ти був.

— Я пам’ятаю, — прошепотів він. — І саме тому стою тут.

Раптово земля під ногами задрижала. Кристал у центрі долини спалахнув білим вогнем — з його серця вирвалися спалахи енергії, що зривали шматки туману.

— Вона прокидається... — прошепотіла Крістіна.

Рейнар підняв руку, і тіні навколо нього підкорилися.

— Відійди, — сказав він. — Якщо ти залишиш це місце, можливо, Арден ще матиме шанс.

— А якщо ні?

— Тоді загине все. І я разом з ним.

Вона ступила вперед, незважаючи на вітер, що намагався відштовхнути її назад.
— Тоді ми загинемо разом, — сказала вона, і її голос став твердим, як камінь.

На мить у його погляді промайнуло щось — спалах пам’яті, болю, любові. І тіні, що стояли навколо, здригнулися, мов від забутої мелодії.

— Ти завжди була вперта, — тихо мовив він. — Навіть тоді, коли світ валився під нашими ногами.

— Бо я вірила в тебе. І в нас.

Рейнар закрив очі. Вітер стих. І коли він знову глянув на неї, чорна смуга в його очах зникла — лише чисте срібло світилася з глибини.

— Може, ще не пізно... — прошепотів він.

Та в ту ж мить кристал вибухнув світлом, і долину залило білим сяйвом.
Крістіна відчула, як світ навколо розколюється — на дві реальності, два шляхи, два серця.

І в останню секунду, перш ніж усе зникло, вона почула його голос:
— Якщо виживеш... знай мене у світлі

Вона стояла серед сяйва, що розбивалося на тисячі уламків, наче дзеркала, кожне з яких відбивало інший Арден — зруйнований, мовчазний, але живий.
Повітря пахло озоном і попелом, а серце билося в грудях швидше, ніж будь-коли.

Крістіна не знала, де вона. Але знала — він десь поруч.
Його присутність відчувалася, як відлуння в крові.

"Тільки істинне кохання врятує світ..." — звучали слова, як відгомін стародавнього пророцтва, яке вона колись чула від жриці біля Світового Дерева. Тоді це здавалося легендою. Тепер — останньою правдою, що лишалася їй.

— Я не втрачу тебе, — прошепотіла вона у порожнечу. — Не зараз. Не після всього.

Її руки тремтіли, але вона стиснула уламок меча — той, що колись належав йому. Лезо спалахнуло м’яким срібним сяйвом.
Світло відгукнулося, наче серце, що впізнало свій другий подих.

Навколо почали формуватися силуети — спогади, що жили в її душі:
Рейнар, який сміявся під дощем; Рейнар, який торкався її руки перед тим, як іти у бій; Рейнар, який колись шепотів:
"Якщо темрява мене забере — знайди мене у світлі..."

Вона заплющила очі.
І тоді все стало ясно.

Темрява не ворог — вона лише порожнеча, що прагне бути заповненою. А Рейнар став її вмістилищем, не зі зла, а з жертви.

— Якщо тільки кохання здатне врятувати, — сказала вона, — тоді хай моє серце стане ключем.

Крістіна зробила крок уперед.
Навколо здіймався туман, і в його глибині знову вимальовувався силует — високий, знайомий, але розбитий, як уламок колись цілого світу.
Його очі світилися двома кольорами: сріблом і чорним попелом.

— Ти знову прийшла, — тихо мовив він. — Чому?

— Бо не відійду, — відповіла вона. — Бо я пам’ятаю тебе справжнього.

Він відвернувся.
— Мене більше немає. Лишилась тільки тінь.

— Тоді дозволь мені запалити в ній світло, — сказала вона і простягнула руку.

На мить тиша заповнила все.
Потім її пальці торкнулися його — і світ навколо здригнувся.
Темрява закрутилася вихором, але не щоб знищити — а щоб сховати їх у своєму серці.
Коли їхні долоні з’єдналися, кристал, що висів у повітрі, засяяв так яскраво, що зник сам простір.

І Рейнар, стоячи перед нею, прошепотів:
— Якщо це сон... не прокидайся.

А вона відповіла:
— Це не сон. Це — спасіння.

Світло поглинуло все.
І вперше за багато років Арден здригнувся не від страху — а від надії.