Розділ 16. Долина Тіней

Дорога на схід вела все нижче — туди, де земля втрачала колір, а небо ставало сірим навіть удень.
Крістіна йшла пішки, босоніж, бо трава більше не різала шкіру: Арден приймав її. Кожен крок відгукувався в землі, мов пульс.
Світове Дерево, що знову прокидалося, вело її вперед, хоч вона не знала точно, куди саме.

Іноді вона відчувала його — Рейнара — як тінь поруч: тихе тепло, спалах срібла в темряві, порух повітря, коли вона шепотіла його ім’я.
Та іноді їй здавалося, що разом із ним прокинулося щось інше. Холодне. Незнане.

Третій день шляху зустрів її бурею.
Небо розірвалося чорними блискавками, а дощ падав густий, як кров.
Вона сховалася в розломі скелі, але буря не стихала. Вода стікала по її долонях, змішуючись із пилом.
І тоді вона побачила — відблиск.
М’яке срібне світло під камінням.

Вона обережно відсунула уламок — і застигла.
Перед нею лежав уламок броні з гербом Ардену — дракон, сплетений із корінням. А поруч — висічений символ Ордена Затьмарених. Дві сторони однієї медалі.
На металі залишилася засохла кров. Вона торкнулася її пальцями — і перед очима спалахнули образи.

Поле бою. Крики.
Рейнар у срібному плащі, оточений тінями.
Він стояв над нею, меч у руках, і кричав щось, чого вона не чула — бо в ту мить у все втрутився чорний спалах.
І потім — тиша.

Видіння згасло, але серце билося швидше.
Вона зрозуміла: він жив.
Тінь не знищила його — вона забрала. І, можливо, тепер він десь там, у самій глибині Долини.

До вечора буря вщухла.
Перед нею відкрився прохід між горами — темний, зарослий мертвими деревами. Над входом висів арковий напис стародавньою мовою:

«Тут сплять ті, хто загубив себе, рятуючи інших.»

— Отже, це вона, — сказала Крістіна. — Долина Тіней.

Повітря було важким, холодним, кожен подих різав груди. Вона ступила вперед — і світ навколо потьмарився.
Світло відламка меча в її руці почало тьмяніти.

І тоді — голос:
— Не кожен, хто шукає, знайде те, що хоче.

Крістіна різко обернулася.
За спиною стояв чоловік у темному плащі, худорлявий, із білим волоссям і очима кольору бурштину. Він не виглядав ворогом, але від нього віяло давньою силою.

— Хто ти? — спитала вона.
— Колись я був Хранителем цієї долини. Тепер — лише її спогад.
— Я шукаю Ключ Коренів.
— Тоді ти шукаєш прокляття, а не порятунок, — сказав він. — Бо той, хто торкнеться Ключа, з’єднає себе з усім живим і помре разом із ним.

Крістіна підняла підборіддя.
— Якщо це ціна, щоб повернути його — я готова.
— Його? — чоловік примружився. — А, отже, це про того, хто загубився між світлом і тінню. Принца.
— Ти бачив його?!
— Я відчуваю його. Але він не принц більше. Те, що повернулося з темряви, несе в собі її слід.

Вона злякалася.
— Що ти маєш на увазі?
— Коли світло падає в безодню, воно не зникає. Воно перетворюється. Іноді — у щось страшніше за саму тінь.

Вони йшли разом. Старий показував дорогу крізь скелі, вкриті чорним мохом.
Він розповідав, що Долина колись була серцем Ардену, місцем, де зберігали пам’ять про всі душі. Але коли Орден спробував приборкати силу Дерева, його коріння проросло сюди — й заснуло, тягнучи з собою все живе.

— Ключ Коренів — це не предмет, — сказав він. — Це серце сплячої сили. Якщо ти його пробудиш, світ прокинеться, але ти можеш не пережити цього.
— А якщо не пробуджу — Арден згине остаточно, — відповіла вона.

Старий мовчав. Потім зупинився й подивився просто їй у очі.
— У тебе в серці його світло. Але поруч із ним — тінь.
— Це Рейнар, — сказала вона. — Він... іноді говорить зі мною.
— Ти певна, що це він?

Її серце здригнулося. Бо насправді — ні.
Останнім часом голос став інакшим. Глибшим, холоднішим. Іноді він звучав, мов наказ, не як підтримка.
Але вона не хотіла вірити.

Коли вони дісталися центра долини, перед ними відкрилася ущелина, заповнена срібним туманом.
Посеред неї — кристал, схожий на серце, що б’ється в ритмі самої землі.
Ключ Коренів.

Крістіна зробила крок уперед — і туман навколо заворушився. З нього почали виходити постаті.
Тіні. Але не вороги — спогади.
Вона побачила Рейнара, як він колись сміявся, як дивився на неї вперше, як тримав її руку. І потім — останній погляд перед спалахом у Цитаделі.

Вона простягнула руку до кристалу.
— Я повинна...

Але в ту ж мить тіні згущалися, зливалися — і з’явився він.
Силует у темному плащі, очі — срібні, але затінені чорною смугою.
Голос — знайомий і чужий водночас:
— Я ж казав... не приходь.

Крістіна завмерла.
— Рейнар?..

Він зробив крок уперед. Навколо нього здіймався вихор чорного попелу, а світло в його руці тьмяніло.
— Я не можу дозволити тобі це зробити. Якщо ти торкнешся Ключа, Арден не прокинеться — він згорить.
— Але без нього ти не повернешся!
— Можливо, я не повинен повертатися.

Її серце стиснулося.
— Ти не розумієш!
— А може, це ти не розумієш, — сказав він тихо, і в його очах спалахнула тінь. — Тепер я бачу правду. Світове Дерево не хоче відновлення. Воно хоче влади.

— Це не ти говориш! — крикнула вона. — Це тінь!
— А може, це і є я, Крістіно. Те, ким я завжди мав стати.

І з туманом навколо нього здійнявся вітер, що гасив світло.
А Крістіна стояла посеред долини, стискаючи уламок його меча, і розуміла:
вона знайшла його —
але, можливо, втратила назавжди.