Розділ 15. Тиша після світла

Повітря було густим, немов наповненим попелом спалених мрій.
Крістіна лежала на землі, відчуваючи холод, що повільно відступав від її шкіри. Здавалося, минула вічність.
Вона повільно підвелася, вдихаючи запах гару, сирості й металу. Над нею більше не височіла Цитадель — лише уламки чорного каменю, що парували в ранковому світлі.

Світ знову змінився.

Тиша. Абсолютна, нелюдська тиша, ніби навіть вітер боявся торкнутися цього місця.
Крістіна стояла серед руїн і не одразу зрозуміла, що тримає в руці уламок меча — холодний, сріблястий, ще живий.
Вона впізнала це світло.
Його.

— Рейнар... — її голос зірвався, наче тріснула струна. — Де ти?..

Відповіді не було. Лише далеке гудіння — глухий відгомін сили, що ще не зникла.
Вона заплющила очі, намагаючись відчути його, як раніше — той тихий, спокійний потік думок, що завжди торкався її свідомості. Але тепер — лише спалах, біль, і щось нове: тепло, яке виходило не ззовні, а з її грудей.

Вона торкнулася серця — і відчула його там.
Не голос, не обличчя — лише присутність, мов полум’я, що сховалося під попелом.

«Я з тобою.»

Вона стиснула уламок меча. Сльози покотилися самі — тихо, без ридань, без звуку. Це не був відчай. Це було розуміння.

— Ти врятував мене, — прошепотіла вона. — Але ціною самого себе.

Коли перші промені сонця прорізали попіл, Крістіна побачила, як земля довкола вежі перетворилася — чорна скеля вкрилася дрібними зеленими паростками.
Світове Дерево дихало знову.
Та разом із ним — десь у тіні, на сході — ворушилася темрява. Те, що залишилося від Ордена, не загинуло. Вона відчула це серцем.

Вони знали, що вона вижила.
І тепер підуть за нею.

Крістіна обійшла руїни.
Серед уламків вона знайшла фрагменти старих барельєфів — на одному було зображено чоловіка, що тримає в руках серце, сплетене зі світла й коріння.
Під ним — напис стародавньою мовою, яку вона дивом розуміла:

«Світло, що поділило себе, щоб не згаснути.»

Її пальці здригнулися. Вона знала, що це означає.
Рейнар — не загинув. Його світло тепер жило в ній.
Але щоб повернути його — потрібно відшукати решту його сутності, ту, яку забрала темрява.

І вона вже знала, куди йти.

До вечора вона залишила гори.
Долина, що колись була зеленою, тепер виглядала висохлою, мов після бурі. Але в центрі її стояв дуб — єдиний, що вижив. Його гілки світилися м’яким золотим сяйвом.
Крістіна підійшла, поклала руку на стовбур — і почула голоси. Не людські, а голоси самої землі.
Вони шепотіли:
«Прокидайся, спадкоємице. Час світла ще не настав. Але темрява готується.»

— Я знаю, — сказала вона. — Я не втечу.

І тоді дерево відповіло інакше:

«Щоб врятувати його, тобі треба знайти Ключ Коренів — частину Світового Дерева, що була вирвана тінню. Без неї він не повернеться.»

Ключ Коренів.
Вона чула легенду про нього від Рейнара, ще тоді, коли все тільки починалося.
Місце, куди не сягає навіть пам'ять богів — Долина Тіней, де світло не може запалитися без жертви.

Вона зціпила зуби.
— Добре. Якщо шлях веде в тінь, я пройду нею. Але я не залишу його там.

Ніч застала її біля покинутої дороги. Вона розвела невелике вогнище — полум’я, що мерехтіло в ритмі її дихання.
Вогонь не давав тепла, але реагував на кожну думку — раз палав, раз гаснув.
Вона дивилася на нього й бачила срібні відблиски, такі ж, як очі Рейнара.

«Я з тобою...»

— Ти справді поруч? — спитала вона в темряву.
Лише вітер відповів — але полум’я на мить стало яскравішим.

Вона посміхнулася крізь сльози.
— Добре. Тоді слухай. Ми знайдемо Ключ. І якщо для цього треба спалити всю темряву — я це зроблю.
Її голос був тихим, але кожне слово несло силу.
Бо тепер у ній билися два серця — її власне і те, що належало принцу Ардену.

На обрії блиснула блискавка.
Не природна — темна, тіньова.
Десь далеко Орден прокинувся від поразки.
І в глибині долини, де ніч була найгустішою, дві постаті дивилися на неї.

— Вона жива, — сказала одна.
— І сильніша, ніж раніше, — відповіла інша.
— Тим краще. Чим вище світло — тим довша тінь.

І вони рушили слідом.

Коли Крістіна заснула, вогонь біля неї раптом розгорівся яскравіше.
На мить у його полум’ї проступили срібні очі.
Він — Рейнар — дивився на неї крізь тонку завісу світу, без слів, але з обіцянкою.

«Я знайду дорогу назад. Тільки не згасай раніше, ніж я встигну повернутися.»

І полум’я стихло.