Розділ 14.Тінь, що кличе

Ніч опустилася швидко, надто швидко — немов світ сам боявся побачити те, що насувалося з-за гір.
Крістіна стояла посеред долини, відчуваючи, як Арден дихає під її ногами. Кожен порух вітру ніс із собою шепіт дерев — пересторогу, молитву, прощання.

Рейнар віддав наказ воїнам укріпити табір, але навіть він розумів — стіни не втримають те, що прийде.
Він підійшов ближче, його плащ ледь торкнувся її плеча.
— Якби можна було вибрати інший шлях... — прошепотів він.
Крістіна не відповіла. Вона вже знала — іншого шляху немає.

Раптом світло зникло.
Не поступово — просто щезло, немов хтось вирвав полум’я з самої тканини світу. Із темряви з’явилися вони — Затьмарені, постаті без облич, з очима, що світилися крижаним синім.
Серед них — жінка в чорному плащі, її голос був як шипіння полум’я:
— Дитя Світового Дерева... нарешті ти сама.

Крістіна зробила крок уперед.
— Якщо ви прийшли, щоб забрати мене, — сказала вона, — то ви запізнилися. Я вже не та, кого можна зламати.

Жінка усміхнулася.
— Ми не ламаємо. Ми очищаємо від ілюзій.

І тоді світ перевернувся.
Темрява, немов жива, кинулася на неї — холодна, в’язка, мов тінь, що прагне задушити подих. Рейнар кинувся до неї, але чорні руки схопили його, відкинули назад.
Він закричав її ім’я, але звук розчинився в порожнечі.

Крістіна боролася. Світло вирвалося з її долонь — золоті нитки, що палали, розтинаючи темряву, але що сильніше вона світла, то глибше чорна хвиля огортала її.
Вона почула голос — не зовнішній, а всередині.
«Не чини опір. Пам’ятай, хто ти...»

— Ні! — вигукнула вона, і вибух світла на мить розірвав ніч.

А потім — тиша.
Світ навколо розчинився.

Вона прокинулася на холодному камені.
Навколо — високі стіни, освітлені зеленкуватим сяйвом. Повітря було густе, насичене магією.
Вона була в обителі Ордена.

На її зап’ястях — руни, що скували силу.
І перед нею — та сама жінка в чорному. Тепер Крістіна побачила її очі — в них не було зла. Лише безмежна втома.

— Ти не розумієш, — мовила жінка. — Ми не вороги. Ми — ті, хто залишився, коли світло зрадило нас.

— Брехня, — прошепотіла Крістіна. — Темрява завжди пожирає.

— А ти впевнена, що не вона тебе породила? — тихо спитала та. — Світове Дерево дає життя — але й бере його, коли вважає за потрібне. Ти його дитя. Ти — його зброя.

Крістіна стиснула кулаки, відчуваючи біль від рун, але не відвела погляду.
— Якщо я зброя, то сама оберу, проти кого піднятися.

Жінка вдихнула — і її погляд на мить потеплішав.
— Ти така сама, як він... —
— Хто?
— Той, хто вже раз спробував змінити Арден. Принц світла. Рейнар.

Крістіна завмерла.
— Що ти сказала?..

— Він... уже тут, — прошепотіла жінка. — І він прийде за тобою. Але коли він переступить поріг цієї вежі — Арден втратить своє світло назавжди.

У той самий момент десь над горами Рейнар стояв перед древнім порталом, у руках — меч, що світився чистим сріблом. Його очі палали рішучістю.

— Ти не забереш її, — прошепотів він. — Навіть якщо доведеться стати тінню самому.

 Рейнар.

Вітер у горах був холодним, колючим — немов саме небо намагалося відмовити його від того, що він збирався зробити.
Рейнар ішов крізь бурю, тримаючи меч перед собою, і світло клинка вирізало стежку серед темряви.
Кожен його крок лунав, мов відгомін битви, яка вже почалася — десь там, унизу, у долині, де Арден стискався в болі.

Він бачив це навіть зараз — очима не своїми, а серцем, пов’язаним із нею.
Крістіна була десь поруч. Її страх, її лють, її біль — відгукувалися в ньому, наче удари в груди.
І це лише підживлювало його рішучість.

Перед ним здіймалася чорна вежа — Цитадель Ордена Затьмарених, колись святе місце, де служителі Дерева охороняли рівновагу.
Тепер вона була порожня, крім шепоту тих, хто забув, що таке світло.

— Стій, — пролунав голос.
Із темряви вийшов старий чоловік у плащі Ордена. Його очі світилися тьмяно-сірим, як попіл.
— Принц Ардену... Ти не повинен заходити сюди. Інакше світло зрадить тебе, як зрадило нас.

Рейнар не спинився.
— Світло не зраджує. Люди просто перестають у нього вірити.
І меч у його руці спалахнув ще яскравіше.

Вежа зустріла його гулом. Стеля тремтіла від сили, стіни дихали темрявою.
Він ішов довгими залами, де колись зберігалися книги, а тепер — лише уламки, на яких кров змішалася з чорним пилом.
Та навіть тут він відчував її.
Тонку нитку, що тягнула його вперед.

Перед очима раптом промайнув спогад.
Її усмішка — перша, ще в Арденському лісі, коли вона, налякана й зачарована, торкнулася листка, що світився.
Тоді він зрозумів, що в ній є щось, чого не мав навіть цей світ — життя, яке не можна скувати.

Він стиснув меч.
— Тримайся, Крістіно, — прошепотів. — Я йду.

Чим ближче він підходив до центру, тим сильніше навколо стискалася темрява. Вона не просто намагалась його зупинити — вона шепотіла.
«Ти вже програв. Вона — не твоя. Вона — частина нас».

— Замовкни, — сказав він крізь зуби.
Та голоси не зникли. Вони ставали схожими на її голос.
«Рейнаре… не приходь. Ти не розумієш. Вони мають рацію…»

Він зупинився.
Ні, це не вона. Це ілюзія.
Але серце боліло так, ніби кожне слово було правдою.

І тоді з’явилася вона — жінка в чорному плащі, та сама, що забрала Крістіну.
— Ти не встигнеш, — сказала вона спокійно. — Якщо відкриєш двері до неї, Арден згасне.
— Краще згасне світ, ніж вона, — відповів він.
Жінка посміхнулася.
— Ти не розумієш, принце. Вона — і є світ.

Він зробив крок уперед.
Срібне сяйво меча розітнуло морок, і темрява заволала — не людським голосом, а ревом світу, що ламається.
Перед ним розчинилися двері, і він побачив її — у центрі зали, скувану рунами, з очима, що світилися золотом і тінню водночас.
Вона була водночас жива й далека, наче сама сутність Ардену.