Розділ 22. Об'єднане серце

Після нашої подорожі поверталася я до замку верхи на драконі, це була важка подорож. Я відчула, що сили покидають мене як тільки ми приземлилися.

   Я прокинулася від теплого світла, що лилося крізь високі вікна.
Довгі промені торкалися мого обличчя, ніби хтось лагідно гладив мене по щоках. Спершу я не могла зрозуміти, де я. Повітря тут пахло зовсім інакше — не міським пилом, не димом і не дощем, а чимось… стародавнім, сильним, живим.

Я повільно підвелася. Ліжко підо мною було з чорного дерева, вкритого срібними різьбленнями. На стінах — світлі кристали, що мерехтіли ніжним сяйвом, і давні символи, схожі на язики полум’я.

«Я ж… у нього…» — подумала я.
Перед очима спалахнуло обличчя Рейнара — спокійне, владне, але водночас дивно тепле. Його очі світилися, як розпечене срібло, а голос, коли він говорив, звучав так, ніби у ньому злилося полум’я і вітер.

Я згадала про наші пригоди, і мені стало страшно, що все це ще не кінець.
Але водночас — спокійно.

Я підійшла до вікна. За ним — світ, якого не існує в моєму розумінні: гори, що сяяли, немов усипані зорями; над ними — істоти з крилами, величні й прекрасні; унизу — міста з білими дахами, а між ними — ріки магічного світла.
Арден.
Світ, у який я потрапила випадково… або, може, не зовсім.

— Ти прокинулася, — почувся знайомий голос.

Я різко обернулася.
Рейнар стояв у дверях з моїм сніданком в руках. Його срібне волосся блищало у світлі кристалів, а очі дивилися прямо в мої — уважно, пронизливо, але без загрози.
Він був одягнений не в броню, як учора, а в темну туніку, і виглядав майже… по домашньому.

— Як ти почуваєшся? — запитав він м’яко.

— Наче… я в іншому сні, — відповіла я, намагаючись усміхнутися. — Тільки цей сон занадто реальний.

Він підійшов ближче, і я відчула, як повітря навколо стало теплішим.
— Це не сон. Арден — твій новий дім. Якщо ти того забажаєш. Я приніс тобі сніданок, тобі потрібно відновити сили.

Я не знала, що сказати. Мій розум кричав: що ти його зовсім не знаєш, це не твій світ, а його, але серце… серце слухало його голос.
Коли він дивився на мене, я відчувала, ніби між нами тече щось невидиме, тепле, знайоме.

— Чому я? — тихо спитала я. — Чому саме я?

Він замовк на мить, потім сказав:
— Бо ти — моя істина. І без тебе мій світ згорів би, я не зможу жити без тебе, тим більше тепер коли я пізнав тебе. За час проведений разом, я пізнав твою душу, я побачив твоє чисте серце, тепер мені немає життя без тебе.

Я стояла перед ним, не знаючи, як дихати.
Його слова звучали неймовірно, навіть трохи страшно, але… я бачила, що це правда.
У його очах не було брехні.

Я зробила крок уперед — і вперше доторкнулася до його грудей там де шалено б'ється його серце.

Його серце билося в унісон з моїм — спочатку несміливо, потім усе сильніше, аж поки два ритми злилися в один. Я відчула, як крізь мене проходить хвиля тепла — не тілесного, а глибшого, світлого, живого.

Навколо нас повітря засвітилося. Кристали на стінах відгукнулися м’яким сяйвом, і здавалося, що саме світло почало дихати разом з нами.

— Ти відчуваєш це? — прошепотів Рейнар, його голос злився з тихим гулом енергії, що наповнила кімнату.

Я лише кивнула. Слова були зайві. Мене переповнювало щось, що не мало назви — ні страху, ні болю, лише дивне відчуття гармонії, наче все у світі нарешті стало на свої місця.

І тоді сталося щось дивне: між нашими грудьми спалахнуло сріблясте сяйво. Воно закрутилося спіраллю, перетворюючись на знак — древній символ, який я вже колись бачила у своїх снах. Символ єдності душ.

Рейнар дивився на мене так, ніби бачив уперше. Його очі світилися тим самим знаком.
— Наші серця… — прошепотів він. — Вони з’єдналися. Арден прийняв тебе.

Я не розуміла, як і чому, але відчувала: це більше, ніж просто зв’язок між двома людьми. У цю мить частина його сили перейшла до мене, а щось від мене — в нього.

— Тепер ти не лише гість у цьому світі, — продовжив він. — Ти — його частина. І я — частина тебе.

Світло почало згасати, але всередині мене воно не зникло. Я відчувала його в кожній жилці, у кожному подиху. І разом з ним — його серце.

— Що це означає? — ледве прошепотіла я.

— Що тепер нас не розділить ні час, ні простір, — сказав Рейнар. — Коли ти кличеш — я почую. Коли тобі боляче — я відчую. І якщо хтось торкнеться тебе, я знатиму. Бо ти — моє світло.

Його пальці торкнулися мого обличчя, і в ту ж мить з підлоги піднялися прозорі хвилі енергії, що сплелися навколо нас. Це не було магією, як я собі уявляла раніше. Це було щось живе, як подих самого Ардену.

А потім усе стихло. Ми стояли, торкаючись лобами, і я чула лише рівне биття двох сердець, що звучали як одне.

— Тепер, — прошепотів він, — жодна темрява не зможе тебе взяти, поки я живий.

Я підвела погляд. У його очах світився відблиск тієї самої сили, що палахкотіла й у мені.
І тоді я зрозуміла: ми стали частиною одного цілого.

Світове Дерево вибрало нас — разом.