Розділ 12. Рейнар

Я ніколи не вірив у те, що моя істина десь існує.
Я шукав її понад сотню років — серед безкраїх небес, у глибині океанів, серед стародавніх руїн і навіть у тінях власних снів. Але все дарма.
Я звик до самотності, як звикають до темряви — вона стала частиною мене.
Та коли чуєш поклик істинності — його не сплутаєш ні з чим. Це не просто голос — це відлуння твоєї душі, що нарешті знайшло половину себе.

Того дня небо розкололося світлом, і я відчув — вона прийшла.
Я вилетів до узлісся, де пахло вологою землею і ранковими туманами, й побачив Її.
Вона стояла там — тендітна, ніби створена з проміння й диму.
Її волосся торкалося плечей, а в очах був подив і страх.
Я ніколи не бачив настільки живого погляду.

Щоб не налякати її ще більше, я склав крила й обернувся на людину. Повільно підійшов, намагаючись не видавати навіть подиху.
Вона здригнулася, коли я зупинився поруч.

— Ти хто? — прошепотіла вона.

Я не зміг стримати усмішку.
— Нарешті ти прийшла… — відповів я тихо.

Вона дивилася на мене з недовірою, шукаючи в моїх очах пояснення.
— Я… чекав на тебе, — промовив я після паузи. — Дуже довго.

— Ти… людина? — її голос тремтів, як вітер у листі.

— І так, і ні, — відповів я спокійно. — Я принц драконячого королівства.

Її очі округлилися від жаху й здивування. У її світі, напевно, дракони були лише легендами — страшними й прекрасними одночасно.
Я зробив крок ближче, відчуваючи, як між нами гуде нитка істинного зв’язку.

— Не бійся. Я не завдам тобі шкоди.
Вона дивилася на мене ще мить, а потім повільно кивнула.
Я відчув, як її серце відповіло моєму — м’яким поштовхом енергії, світлою іскрою істинності.

Вона — моя. Моя істина.
Та коли я глянув на неї — зрозумів, що це не просто зв’язок душ, це щось більше.
Я закохався.
Не тому, що повинен, не тому, що так вирішила доля, — а просто тому, що не міг інакше.

Її присутність розтопила в мені холод віків.
Вона дихала — і мені здавалося, що разом із нею оживає весь Арден.
І я поклявся в ту мить, що навіть якщо світ розсиплеться на порох,
я буду захищати її до останнього подиху.

Я бачив, що вона тремтить — не від холоду, а від невідомості.
Світ навколо був для неї чужий, небезпечний і дивний. Повітря тут пахло не димом машин, не каменем чи пилом, а силою — стародавньою, живою, що текла у кожній травинці, у кожному подиху вітру.

— Ходімо, — сказав я тихо. — Ти маєш побачити Арден таким, яким бачу його я.

Вона несміливо підійшла, і я відчув, як її рука торкнулася моєї.
Тепло. Справжнє.
У тому дотику було більше, ніж у тисячі слів.

Я розгорнув крила — великі, сріблясто-чорні, що блиснули у променях сонця. Вона здригнулася, але не відступила.
— Тримайся міцно, — прошепотів я.

Мить — і ми піднялися у небо.
Під нами туман розступився, відкриваючи безкраї долини, гори, вкриті вічним льодом, і міста, що сяяли магічним світлом.
Арден. Мій дім. І тепер — її.

Вітер розвівав її волосся, вона дивилася вниз, і в очах її блищали сльози.
— Це… неймовірно, — прошепотіла вона. — Я ніколи не бачила нічого подібного.

Я усміхнувся.
— Це тільки початок.

Ми приземлилися біля високих воріт, викованих із крила стародавнього дракона. Замок з чорного каменю сяяв у сонячному світлі, немов зіткнутий із нічного неба.
Вартові схилили голови. Вони відчули зв’язок між нами — істинний вогонь, що неможливо приховати.

Я повів її через залу, де стіни мерехтіли від відбитого світла кристалів. Вона торкалася їхніх гладких поверхонь, ніби боялася, що все це — сон.

— Ти не мусиш боятися, Крістіно, — промовив я. — Тут ти у безпеці.

Вона глянула на мене й тихо відповіла:
— Мені здається, я вже не боюся… коли ти поруч.

Її слова різонули крізь моє серце, як полум’я.
Я — принц драконячого королівства, той, хто колись спалював міста без жалю. Але поруч із нею я став іншим. М’якшим. Живим.

Я дивився на неї й розумів:
якщо доведеться, я віддам усе — трон, силу, навіть життя — аби лиш її усмішка не зникла.

Бо вона — не просто моя істина.
Вона — сенс кожного мого подиху.