Розділ 11. Коріння між світами

Світло світанку повільно розтікалося над руїнами. Туман, що ще вчора здавався нескінченним, розтанув, залишивши по собі лише вологу прохолоду й запах каменю, який зберігав пам’ять століть.

Крістіна сиділа біля уламків колони, обійнявши коліна. Її руки ще тремтіли — не від страху, а від тієї сили, яка досі жила в ній, дихала, мов серце другого світу.

Рейнар стояв трохи осторонь, мовчазний. Його погляд був спрямований на обрій, де розпочиналася безкрая рівнина.
— Там, — нарешті сказав він, — починається Шлях Предків. Кажуть, що лише ті, хто торкнувся сили Древа, можуть пройти ним до кінця.

— А що там, на кінці? — спитала Крістіна.

Рейнар на мить замовк.
— Правда. Але не кожен здатен її витримати.

Дорога вела крізь стародавні кам’яні ворота, вкриті дивними письменами. Доторкнувшись до них, Крістіна відчула легке поколювання — ніби хтось торкнувся її думок. Символи спалахнули м’яким світлом, і брама повільно відчинилася.

Всередині було тихо, лише вітер шепотів у тріщинах. На підлозі — мозаїка, зображення величезного дерева, чиї корені тягнулися не в землю, а в небо, а гілки — вниз, до води.

“Світове Древо не росте в одному світі,” — пролунав у її свідомості тихий голос, знайомий, як подих.
“Його коріння — в Ардені. А гілки — у світі, звідки ти прийшла.”

Крістіна завмерла.
— Ти… говориш до мене? — прошепотіла вона.

“Так. Ти — мій відгомін, моє відлуння. Колись давно два світи були єдиними, але люди захотіли панувати над силою природи. Вони розірвали мене надвоє. І з того часу між світами — прірва.”

Вона зробила крок уперед.
— Ти кажеш… я з твого коріння?

“Ти — дитина двох світів. Кров Ардену тече в тобі так само, як і людська. Твоя мати народилася тут, у світлі Древа. А батько — з твого світу, з того, який ви називаєте Землею.”

Сльози повільно покотилися по її щоках. Вона завжди відчувала себе інакшою, але ніколи не знала чому.
— Моя мама… вона знала?

“Знала. І тому залишила тебе там, серед людей, щоб сховати від тих, хто хотів знищити все, що від мене лишилося.”

Крістіна опустилася на коліна, торкнулася мозаїки. Зображення Древа ожило, і золоті лінії потягнулися до неї. Вона побачила видіння — далекі часи, коли Арден і Земля були одним цілим. Люди ходили серед сяючих гір, тварини розмовляли, і магія була не силою, а частиною життя.

Та потім прийшли ті, хто захотів володарювати. Їх називали Затьмареними. Вони спалили серце світу, і Древо розкололося.

“Я чекала того, хто з’єднає нас знову. Ти — ключ. Але кожен ключ може як відкрити, так і зруйнувати.”

Раптом зал замерехтів. На іншому боці простору відкрилася темна арка — немов тінь брами, що вела в безодню. Рейнар кинувся до неї.
— Не йди туди! Це пастка!

Але Крістіна відчула, як щось кличе її звідти — знайомий подих, м’який і сумний.
— Там… мій батько, — прошепотіла вона. — Я відчуваю його.

Рейнар схопив її за руку.
— Якщо це правда, то він не живий — лише відлуння його душі. Вони можуть використати це проти тебе.

“Не страх керує тобою, доню Древа,” — знову пролунав голос у її серці. “Навчися бачити серцем, не очима. Тоді знатимеш, що істинне.”

Крістіна зосередилася. Світ навколо став прозорим, як скло. Вона побачила потоки енергії, що текли від коренів до гілок, від світла до тіні. І зрозуміла — сила не у володінні, а в гармонії.

Вона простягла руку, і світло в її долоні стало чистим, теплим, як сонячний промінь.
— Я не боюся. Бо тепер знаю, хто я.

Світ навколо здригнувся. Темрява арки розтанула, залишивши лише спалах — і раптом перед нею з’явилося зображення її матері, молодої, з очима, подібними до її власних.

— Ти зробила більше, ніж я могла, доню, — промовила жінка. — Арден дихає завдяки тобі. Але дорога тільки починається. Бо сила, що пробудилася в тобі, здатна як врятувати, так і знищити світ.

Образ згас.

Крістіна стояла мовчки. Її серце билося спокійно, але глибоко.
Рейнар підійшов ближче, поклав руку їй на плече.
— Що ти побачила?

— Себе, — відповіла вона. — І те, чим маю стати.

Коли вони вийшли з залу, сонце вже стояло високо. Арден ніби оновився — трава сяяла, вітер приносив запах квітів, яких тут не було століттями.

Та десь далеко, за горами, здіймалася чорна тінь.
Орден Затьмарених не зник. І тепер вони знали, кого мають знищити першою.

Крістіна зупинилася, глянувши на горизонт.
— Якщо вони хочуть війни, — сказала вона тихо, — то отримають її. Але цього разу — на моїх правилах.