Розділ 10. Пробудження полум'я

Долина туманів знову затягнулася сивими хмарами, щойно вони ступили за поріг руїн. Та цього разу туман був не безмовним — він кипів, ворушився, немов жива істота. У повітрі дзвеніло напруження, від якого шкіра вкривалася мурахами.

Рейнар ішов попереду, стискаючи меч. Його очі — сталеві, зосереджені — вдивлялися в сіре марево.
— Вони вже тут, — сказав він. — Відчуваєш?

Крістіна кивнула. Усередині неї все тремтіло. Світло, яке вона отримала від Древа, билося в грудях, реагуючи на небезпеку. Воно не палало — воно чекало.

Раптом із туману, наче вирвані з нічного жаху, з’явилися постаті. Високі, загорнуті в чорні плащі, з масками з металу. На грудях кожного сяяв знак — три зламані кола.
Орден Затьмарених. Ті, хто колись зруйнував Світове Древо.

— Віддай насіння, — пролунав глухий голос. — Воно не належить тобі.

Крістіна відчула, як її тіло пронизує холод.
— Ви запізнилися, — відповіла вона. — Древо вже пробудилося.

— Тоді помри разом із ним, — прогриміло в тумані.

Усе сталося миттєво. Перший спалах — і в землю врізалася хвиля темряви, розлітаючись чорним попелом. Рейнар кинувся вперед, меч його освітився сріблом, розсікаючи морок.

Крістіна стояла нерухомо, поки в грудях не спалахнуло світло. Її руки самі піднялися. Повітря навколо розтріскалося, і з її долонь вирвалися золоті нитки — чиста сила Древа. Вони утворили навколо неї прозорий купол, який відкинув першу хвилю ворогів.

“Не бійся. Дихай разом із силою,” — почувся голос Древа всередині.

Вона зробила крок уперед. Туман навколо реагував на неї — розходився, тремтів, наче визнаючи нову владу. Вогонь у її руках розростався, перетворюючись на ореол світла.

Один із ворогів підняв руку, і в його долоні загорілася темна енергія.
— Ти — лише дитина! — вигукнув він. — Ми знищили таких, як ти, сотні разів!

Крістіна подивилася на нього спокійно.
— Може, але ніхто з них не був мною.

Вона стиснула кулаки — і вогонь вибухнув. Золоті спіралі піднялися в небо, обплітаючи ворогів, спалюючи їхню тінь, але не торкаючись плоті. Це був вогонь очищення — вогонь, що не вбивав, а звільняв.

Рейнар, захищаючи її спину, відчув, як земля під ногами здригається.
— Крістіно! Зліва!

Вона обернулася — і побачила темну постать, що стояла осторонь. Без маски. Його очі світилися сріблом, а на обличчі — знайомі риси.
— Ні… — її голос затремтів. — Це неможливо.

То був Адріан — колишній учитель Рейнара, засновник Ордену Затьмарених, колись герой, нині зрадник світла.

— Ти розчарував мене, учню, — промовив він, дивлячись на Рейнара. — А ти, дівчинко, навіть не розумієш, що носиш у собі. Сила Древа — це прокляття. Воно спалить тебе зсередини.

Крістіна зробила крок уперед, її волосся сяяло золотом у світлі власної сили.
— Ні. Прокляття — це темрява у твоєму серці.

Він підняв руку — і в повітрі з’явилася чорна блискавка. Вона летіла прямо в неї.
Але Крістіна вже відчувала потік. Вона вдихнула — і її тіло спалахнуло. Вогонь не просто виходив із неї — він був частиною світу. Земля, повітря, світло — усе з’єдналося.

Удар зустрів її світло, і темрява розчинилася в золотому сяйві.

Рейнар підбіг до неї.
— Як ти це зробила?..

— Я не боролася з силою, — усміхнулася вона. — Я прийняла її.

Адріан відступив, обличчя його спотворила лють.
— Це лише початок. Світ Арден згине, коли Древо прокинеться. Ти не зупиниш те, що почалося.

І з цими словами він зник у тумані, залишивши по собі холод, що пробирав до кісток.

Крістіна стояла, важко дихаючи. Вогонь у ній стишився, повернувшись у серце. Руїни, з яких вони вийшли, світліли — ніби сам Арден дихав полегшено.

Рейнар торкнувся її руки.
— Ти зробила неможливе. Ти перемогла їх.

— Ні, — сказала вона тихо, дивлячись на горизонт, де вже народжувався світанок. — Я лише почала.

Над горами здійнявся промінь світла — перший справжній світанок за багато років. І в тому сяйві Крістіна відчула, що Древо живе.