Розділ 8. Долина туманів

Шлях до долини здавався нескінченним. Вони йшли вже кілька днів, долаючи кам’янисті стежки, переходячи річки, що текли, немов ртуть, і ночуючи під холодним небом Ардену. Чим ближче вони наближалися до місця, вказаного Хранителем, тим важче ставало дихати — ніби сам світ опирався тому, щоб хтось наблизився до його серця.

Крістіна мовчала більшу частину дороги. Після розмови з Хранителем у ній жеврів вогонь, якого вона не розуміла. Часом він спалахував у долонях, сам собою — коли вона лякалася, коли думала про свій дім, коли згадувала Рейнара. Тоді юнак лише кидав на неї короткий погляд, у якому змішувалися турбота, страх і щось, чого вона не могла пояснити.

— Кажуть, у долині ніколи не сходить сонце, — тихо мовив він, коли вони спускалися з перевалу. — І ті, хто входив туди без благословення Древа, більше не поверталися.

— Мені здається, що благословення в мене немає, — відповіла Крістіна. — Лише сила, якої я боюся.

Рейнар зупинився й подивився на неї серйозно.
— Сила не буває доброю чи злою, Крістіно. Такою її робить лише серце.

Вона хотіла щось відповісти, але туман уже почав підійматися від підніжжя гір. Він повільно огортав їх, спершу ніжно, як дим, а потім густішав, поки не став білою завісою, через яку не можна було розгледіти навіть власної руки.

Повітря тут було важким. Здавалося, воно наповнене спогадами — тихими голосами, уривками пісень, відлунням давніх слів. Іноді Крістіні вчувалося, ніби хтось кличе її по імені.

> “Крістіно…”

Голос був лагідний, до болю знайомий.

Вона різко озирнулася, але Рейнара поруч не було. Серце вдарилося об груди.

— Рейнар? — крикнула. — Ти де?!

Туман ворушився, наче живий, і з його глибини почала вимальовуватись постать. Дівчина. Знайомий силует, знайомі очі.

— Ліна… — прошепотіла Крістіна. — Але як?..

Її найкраща подруга стояла просто перед нею, така сама, як тоді, коли Крістіна востаннє бачила її на Землі — у синій куртці, з усмішкою, яку вона знала з дитинства.
— Ти ж хотіла додому, — лагідно сказала Ліна, роблячи крок ближче. — Я прийшла забрати тебе.

— Це неможливо, — відповіла Крістіна. — Ти… ти не звідси.

— А ти? — у голосі Ліни раптом з’явилася холодна насмішка. — Думаєш, цей світ прийняв тебе? Вони лише використовують тебе, Кріс. Навіть він.

— Хто “він”? —
— Той, хто поруч із тобою. Той, хто називає тебе “обраною”.

Крістіна відчула, як щось важке стискає груди. У цей момент із туману знову з’явився Рейнар. Його обличчя було блідим, очі сповнені болю.

— Не слухай її, — сказав він твердо. — Це не Ліна. Це ілюзія.

— Ілюзія? — Ліна засміялася. — Справжня ілюзія — це він, Кріс. Спитай його, ким він був до того, як зустрів тебе. Спитай, у чиєму ордені він служив.

Крістіна подивилася на Рейнара. Тиша між ними була гіршою за будь-які слова.
— Вона… бреше? — прошепотіла.

Рейнар опустив очі. Його рука здригнулася.
— Я… колись був одним із тих, хто шукав Древо, щоб знищити його. Ми вірили, що воно — джерело всіх страждань.

— Ти… — голос Крістіни зірвався. — І ти мовчав?

— Я покинув їх, коли дізнався правду. Я присягнув, що захищатиму тебе.

— Присягнув? — вона зробила крок назад. — Після брехні?

Туман навколо заворушився, ніби відгукуючись на її біль. Полум’я спалахнуло на її долонях, але цього разу воно було не теплим, а пекучим, червоним, мов гнів.

Ліна усміхнулася.
— От бачиш? Ти сама відчуваєш, що це кінець. Повернись додому, Кріс. Там тебе чекають. Тут — лише смерть і зрада.

— Ні, — Крістіна підняла голову, і в її голосі з’явилася сила. — Тут — правда. І я знайду її.

Вогонь на її руках спалахнув золотом. Туман зойкнув, розступаючись, і постать Ліни розчинилася, немов дим, розвіяний вітром.

Рейнар упав на коліна.
— Пробач мені. Я не шукав виправдання. Але я хочу довести, що тепер я на твоєму боці.

Крістіна мовчала. Вона дивилася вперед — туди, де крізь туман починали проступати обриси давніх руїн. Кам’яні арки, вкриті символами, виблискували золотим сяйвом. У самому центрі щось дихало — слабко, але ритмічно, мов серце.

— Світове Древо… — прошепотіла вона.

Рейнар підвів голову.
— Так. Ми дісталися до його тіні.

Крістіна зробила перший крок до руїн, не озираючись. Її серце билося швидко, та всередині вже не було страху — лише рішучість і тиха впевненість, що попереду — відповідь.

А десь позаду, у глибині туману, хтось спостерігав за нею.
І той, хто стояв у тіні, усміхався.