Розділ 5. Полювання почалося

З того дня, коли я побачила сон про Еріалін, у повітрі щось змінилося. Навіть у замку, який здавався неприступним, тепер відчувалася тривога — мов сама тиша чекала бурі.

Рейнар став мовчазним. Він майже не відходив від мене, а коли говорив, його слова звучали різко, ніби за кожним стояв страх, який він не міг показати.

— У світі Арденн немає таємниць, — сказав він одного вечора. — І якщо Еріалін відкрилася тобі, про це вже знають ті, хто прагне знищити все світло.

— Хто вони?

Його погляд став темним, мов ніч за вікном.
— Орден Тіней. Вони поклоняються вогню, що спалює, а не творить. Вони вірять, що тільки темрява здатна утримати рівновагу між світами. І тепер… вони йдуть за тобою.

В ту ж мить замок здригнувся. Кам’яні стіни загуділи, і десь унизу пролунав вибух. Я впала, відчуваючи, як повітря наповнилося пилом і магічною енергією.

— Вони вже тут! — крикнув Рейнар, різко схопивши мене за руку. Його очі спалахнули вогнем. — Не бійся, я не дам їм тебе взяти!

Ми бігли вузькими коридорами. Довкола лунали крики, металевий дзенькіт зброї, рев драконів — охоронців замку. Двері позаду нас вибухнули, і я побачила їх: постаті в чорних плащах, обличчя приховані, а з очей пробивався червоний блиск. Їхні рухи були надто швидкі, нелюдські.

— Відкрий портал! — закричала я. — Ти ж можеш нас перенести!

— Ні, — відповів він крізь зуби. — Портали нестабільні. Якщо помилюся — тебе розірве між світами.

Рейнар розкинув руки, і з його долонь вирвався потік полум’я. Вогонь ударив у ворогів, але ті не зупинилися — лише розтанули в димі й з’явилися знову, ще ближче.

— Вони не з плоті, — прошепотів він. — Це тіньові примари…

Я не встигла запитати, що це означає, бо один із нападників кинув у нас темну сферу. Вона розірвалася поруч, і мене відкинуло назад. Світ затьмарився. Я почула лише голос Рейнара:

— Тримайся, істинна! Не засинай!

Темрява поглинула мене. Я відчула, як холод пробирає тіло, а разом із ним — чужу присутність, яка шепотіла мені в голові:

— Ти не врятуєш Арденн. Ти — його загибель.

І тоді в мені щось спалахнуло. Не страх, не відчай — полум’я. Воно вирвалося назовні, засліпило все довкола, і я почула крик — не свій, а їхній.

Коли я відкрила очі, лежала в руїнах залу. Вороги зникли. Рейнар стояв поруч, його погляд — повен потрясіння.
— Ти… ти це зробила, — прошепотів він. — Але цією силою не можна користуватися безконтрольно. Вона може спалити і тебе, і цей світ.

Я підвелася, відчуваючи, як у венах ще тече вогонь.
— Тоді нам треба навчитися керувати ним, поки вони не повернулися.

Рейнар глянув на мене — тепер не просто як на дівчину, яку треба захистити, а як на ту, хто може стати останньою надією Арденна.

Полювання почалося. І я знала — це лише початок.