Розділ 4. Пам’ять вогню

Я заснула неспокійно. Ніч у замку була тиха, але не спокійна. Десь далеко лунав низький гул — ніби в глибині землі спали істоти, чий подих відчувався навіть крізь кам’яні стіни.

Мене огорнув сон, і все навколо розтануло. Я стояла посеред безкрайнього поля, де трава сяяла, мов рідке золото. Небо було розсічене смугою вогню, а з полум’я повільно виринала постать — жіноча, велична, з очима, схожими на поліровані рубіни.

— Хто ти? — запитала я.

Її голос пролунав у мені, як відлуння.

— Я — та, чию силу ти носиш у серці. Колись мене звали Еріалін. Я була берегинею Вогню Життя.

Полум’я навколо неї тремтіло, і в кожній іскрі я бачила образи — битви, драконів, крила, небо, палаюче від магії.

— Ти — моя спадкоємиця, Крістіно, — промовила вона. — Світ Арденн умирає. І лише той, хто поєднає вогонь драконів і серце людини, зможе повернути рівновагу.

— Але я не знаю, як… — прошепотіла я.

— Згадаєш. Коли настане час.

Раптом полум’я спалахнуло яскравіше, і я побачила ще один силует — темний, з крилами, що закривали небо. Його очі світилися тим самим світлом, що й у Рейнара.

— Він — твій вибір. Але й твоя небезпека.

— Рейнар?.. — прошепотіла я, але вогонь згас, і світ розчинився.

Я прокинулася різко. Повітря в кімнаті було гарячим, на долонях залишився відбиток полум’я — тонкі лінії, що світилися червоним, мов живі.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився Рейнар. Його погляд одразу впав на мої руки.
— Ти бачила її, — сказав він тихо. Не питально — впевнено.

— Так, — відповіла я. — Вона назвала себе Еріалін.

Рейнар зробив крок ближче, і в його очах я побачила суміш страху й благоговіння.
— Еріалін — перша вогняна хранителька. Її спадкоємиця мала зникнути століття тому…

— Але я — тут, — перебила я.

Він кивнув, дивлячись на мене так, ніби бачив уперше.
— І це означає, що світ змінився. Або скоро зміниться.

Між нами зависла тиша, у якій щось потріскувало — мов вогонь, який щойно прокинувся.