Розділ 2. Принц драконів

Він наближався повільно, немов боявся злякати мене, хоча в його рухах відчувалася сила, здатна розірвати небо навпіл.
Я стояла, не в змозі поворухнутися. Тільки дивилася, як його крила поступово розчиняються у повітрі, ніби їх ніколи й не було. Переді мною залишився чоловік — високий, з темним волоссям, що спадало на плечі, і поглядом, у якому вирував вогонь.

— Ти… людина? — запитала я нерішуче.

Його губи ледь торкнула усмішка.
— І так, і ні. Мене звати Рейнар, спадкоємець Драконячого престолу.

Моє серце шалено закалатало.
— Драконячого… престолу? — повторила я, не вірячи в почуте.

Він кивнув.
— Це світ Арденн. І тут ти — не випадкова гостя. Магія, що відкрила портал, відгукнулася лише на твою душу.

— Я не чаклунка, — заперечила я. — Я звичайна дівчина.

— Ні, — його голос став тихішим, майже ніжним. — У тобі спить сила, яку шукають століттями. І тепер ті, хто хоче володіти нею, уже йдуть по твоїх слідах.

Мені стало холодно, хоча повітря навколо було теплим.
— Чому… чому саме я?

Рейнар зітхнув і зробив крок ближче. Від нього пахло димом і нічними квітами.
— Бо тільки ти можеш змінити рівновагу між нашими світами. І тому я — твій захисник.

Його очі блиснули, мов два уламки полум’я.
— Але пам’ятай, Крістіно: щоб вижити тут, ти маєш навчитися довіряти мені. Навіть якщо я… не завжди виглядатиму людиною.

У мене пересохло в горлі. Я пригадала ту мить, коли бачила його крила, тінь звіра, що стояв переді мною. Страх знову з’явився, але поруч із ним — щось інше. Дивне тепло, що розливалося всередині, коли він дивився на мене.

— Добре, — прошепотіла я. — Я спробую.

Рейнар нахилив голову, і на його вустах промайнула тінь усмішки.
— Тоді тримайся міцніше, — сказав він. — Нас чекає політ.

І перш ніж я встигла зрозуміти, його крила знову розгорнулися, накривши мене тінню та світлом одночасно. Світ перевернувся, і я відчула, як ми злітаємо в небо — у той світ, де почнеться моя справжня історія.