Подорож без мети

Христя вирішила втекти.
Не назавжди — просто на день. Від людей, обов’язків і власного настрою. Вона вважала, що іноді треба зникати, щоб потім хтось хоча б написав: «Ти де?»
Але ніхто не написав.
Тому вона просто пішла — куди очі дивляться.

На вокзалі вона купила квиток до міста з найсумнішою назвою — “Синельникове”.
Її це влаштовувало: звучить, як діагноз, який ставиться душі.
Грошей вистачало на дорогу в один бік і каву “три-в-одному”.
«Ідеально для філософської втечі», — подумала Христя.

---

Коли вона вже сиділа в поїзді, двері відчинились, і всередину зайшов Мотя — з рюкзаком, бананом і виразом обличчя людини, яка не залишає своїх експериментів на самоті.
— Як ти мене знайшов?! — обурилася Христя.
— Я просто пішов за своїм найгіршим передчуттям, — сказав він. — І, як завжди, не помилився.

Вона зітхнула.
— Добре, можеш бути моїм супутником. Але знай — це подорож без мети.
— Прекрасно, — відповів Мотя. — Я в цьому майстер.

---

Вони їхали мовчки, слухаючи, як потяг стукає по рейках, наче відраховує чужі рішення.
Христя дивилася у вікно. Пейзаж за ним змінювався повільно, але незначно — як життя, коли намагаєшся щось змінити, але залишаєшся собою.

— Знаєш, — сказала вона, — мені здається, що всі люди кудись їдуть, а ніхто не приїжджає.
— Бо прибуття — це просто ілюзія, — серйозно відповів Мотя. — Як щастя після покупки.

Вони засміялися.
І вперше за довгий час Христі було не нудно сумувати.

---

У Синельниковому їх зустріла тиша.
Сіре небо, вокзал, старий кіоск з написом “Хот-доги (можливо)”.
— Ідеальне місце для духовного прозріння, — сказала Христя.
— Або для дешевої драми, — додав Мотя.

Вони гуляли вулицями, де час, здавалось, зупинився і заснув.
Христя знайшла лавку біля парку, на якій було написано “Тут сидів хтось щасливий (2009)”.
— Знаєш, — сказала вона, — я хочу лишити після себе щось подібне.
— Хочеш, я напишу “Тут Христя дивилась у порожнечу”?
— Напиши “Тут Христя намагалася зрозуміти сенс життя, але їй завадив голуб”.
І саме в цей момент голуб справді сів поруч і глянув на них осудливо.

---

Коли стемніло, вони сиділи біля річки, пили воду з пластикової пляшки й ділили бутерброд.
— Як думаєш, — спитала Христя, — ми зараз живемо чи просто відволікаємось від смерті?
— Враховуючи, що я жую ковбасу, думаю, це життя.
— Досить переконливо, — погодилась вона.

Потім замовкла.
— Мотю, а якщо ми взагалі нікуди не їдемо — ні в житті, ні в поїздах?
— Тоді головне — щоб поруч було не нудно, — сказав він. — І щоб кави вистачило.

---

Вони залишилися ночувати на вокзалі.
Мотя зробив із куртки подушку, Христя — ковдру з власних ілюзій.
Вона довго не могла заснути.
— Знаєш, — сказала, — коли я вирішила тікати, то думала, що шукаю себе.
— А знайшла мене, — усміхнувся він.
— Так, — зітхнула вона. — Найбільше розчарування долі.

Але потім додала тихіше:
— І, може, трохи — її подарунок.

---

Вранці вони купили квитки назад.
Христя дивилася, як станція віддаляється.
— Мотю, як думаєш, ми щось зрозуміли?
— Так. Що навіть коли тікаєш без мети — все одно везеш себе з собою.
— Це жахливо.
— Так. Але затишно.

Поїзд набирав швидкість.
Вона сперлася головою йому на плече.
— Знаєш, — прошепотіла, — може, сенс і є в тому, щоб просто їхати поруч.
— Без мети?
— Саме так.
— Тоді, Христю, це була найуспішніша подорож у нашому житті.

Він не бачив, як вона усміхнулась — майже непомітно, як світанок після довгої ночі.