1.2

Був ранок, спекотний день, промінчики грались перебираючи дорогу, легкий вітер огортав наші руки, ніби нічого дивного, звичайний повсякденний день ось ми вже наприкінці лісу, поїздка була марною, нового ми не знайшли.
- Дивно, ніяких слідів немає, Андрій, ти щось знайшов?
- На жаль ні, усе як зазвичай.
- Чому немає ніяких слідів, у кожного є свій слід або ж ми не звернули на щось увагу?
- Я пропоную прийти сьогодні у вечері сюди, можливо в день їх тут немає.
- Так, прийдемо у вечері?
- Я заїду за тобою.
- Добре.
Ми довго чекали, коли сяде сонце, і в голові усе перекручували, що могли пропустити, на що не звернули уваги. Була сьома вечора, Андрій як і обіцяв заїхав за мною й ми знову поїхали на те саме місце. Спочатку нічого дивного не було, проте згодом ми побачили чарівну дівчину, вона ходила й співала якусь пісню про весну, щоб не упустити ми побігли до неї, вона не звертала на нас увагу й ішла у самий центр лісу, чомусь саме цю сторону лісу ми не бачили. Оминаючи гілля ми її упустили, ми завжди спостерігали, куди вона могла дітись?. Проте ми все одно пішли у центир, трохи дальше там було багато людей, спочатку ми з Андрієм зраділи, нарешті у нас будуть свідки, можливо щось вони бачили. Позаду нас вийшла та сама дівчина, вона доторкнулася до наших пліч й провела до решти. Вони усі були активні, щось танцювали, співали, плели вінки, пізніше нам також подарували два віночки. Коли ми хотіли з ними заговорити ніхто не реагував, вони до чогось готувались. Андрій дістав камеру й почав усе знімати, хоча б будуть якісь докази, що це було насправді, а не наша уява.