І поднялася рать...

Моєму другу ПВГ присвячується.

Лист з особистого архіву члена-кореспондента

тижневика «Точка зору» Белясова І.О.

Бажаю здоров’я шановний Ігор Олександрович!

Пише Вам пенсіонер Фірсов Леонід Андрійович з селища Кам'янка.

Перш за все, дозвольте висловити своє співчуття у зв'язку з тим сумним нещасним випадком, що стався з Вами. Сподіваюся, що Ви швидко видужаєте та повернетесь до роботи.

Мені завжди подобались Ваші статті, манера подачі інформації, змістовність, оперування фактами. Особливо цікавим вважаю цикл про Другу світову війну… <багато нерозбірливих слів> Зовсім недавно прочитав в тижневику Ваше звернення і, після цілком зрозумілих сумнівів, зважився написати. На жаль, я залишився єдиним учасником тих подій, про які і хочу розповісти. Для проформи, або зав'язки, скажу наступне: в минулому без особливих на те проблем я міг мати блискучу армійську кар'єру. На те були й можливість, і бажання.

Мене потім постійно запитували: чому, мовляв, я раптом взяв все і кинув. Тоді, тяжко зітхаючи, відповідаю їм, що вже навоювався. Досить. Настрілявся так, що навіть на полювання не тягне.

Але люди не вірять. Одні вважають, ніби виною всьому поранення. Інші кажуть, що я не порозумівся з держбезпекою. Треті взагалі придумують бозна що, і ніхто не в змозі зрозуміти, що я говорю правду.

Почнемо здалеку - з моєї ранньої біографії.

Народився я в січні 1925 року, в родині колишнього кавалериста. Батько мій, Андрій Андрійович, за своєю природою був людиною жорсткою, наполегливою і надто терплячою. Не скажу, що ми сильно з ним ладнали, але любов до армії все ж прищепив мені саме він.

Мати, Анастасія Петрівна, не в приклад батька - була жінка тиха, але дуже горда, повна моральної гідності. Ніколи не чув, щоб вона підвищувала голос. Але її слухалися, навіть розбишаки з нашої вулиці. Одне слово, одна фраза – і вони заспокоюються.

Тоді був такий час, що, буквально, кожен хлопчисько з нашого селища мріяв про армійську кар'єру. Щоб хтось думав, як зараз кажуть – «відкосити» - та що ви! Ганьба на все життя!

Я теж мріяв про службу. Готувався, так би мовити, з дитинства. Вступив до військово-патріотичної організації, був відмінним спортсменом, прекрасно вчився. Заявляю це без зайвої скромності. Загалом, був справжнім прикладом тодішньої молоді. Відповідні органи вже взяли мене на замітку (зізнаюся - я мав з ними нечасті зустрічі та бесіди про те та інше).

Життя мені здавалось зовсім зрозумілим. Особливо, що стосувалося майбутнього. Ніяких вивертів, роздумів, вагань. Тільки вперед, тільки в армію.

Не знаю, що до інших, но війна для мене почалася раптово. Так раптово, що навіть і не зрозуміло. Ніби хтось надавив на кнопку і… бац.

Ні, взагалі, чутки ходили. Та й в газетах щось писали. Але я не читав, бо налаштовувався на інші рейки.

Так ось, і тут почалася війна. Здавалося б, ось він шанс, але перший час мене не брали через вік. Однак майор Гордіюк закрив на це очі і дав «добро».

Не буду описувати свої бойові будні. Не в цьому мета моєї розповіді. Скажу лише, що було важко. А іноді і... <жирно-жирно закреслено>

Словами цього не передати. Але у людини є така властивість: він звикає до всього. Коротше кажучи, таким чином, я вважав, що гартую свій характер. Що все роблю правильно. Навіть якщо комусь це «правильно» здавалося <закреслено> інакшим.

Першу нагороду я отримав в кінці сорок другого, коли сам особисто підбив два танки. І тоді ж був вперше поранений. Восени сорок третього очолив розвідзагін.

Бачив Жукова. Бачив Хрущова. Навіть розмовляв з ними. Скажу Вам, Жуков мені абсолютно не сподобався, а ось Микита Сергійович навпаки.

Ось коротко про дитинство та так би мовити - юнацтво.

Історія моя починається в липні сорок четвертого. Учасниками нижче описаних подій були всі члени розвідзагону. Але, на жаль, як я вже про це згадував, нікого з них немає в живих. Тобто – ніхто вже не в змозі підтвердити правдивість моїх слів.

Отже, вранці двадцятого мене терміново викликали до Таращука, командира частини. Той ставився до мене дуже тепло. Я нагадував йому сина.

Прибув до нього. Той відразу до справи:

-Льоня, синку, треба б з'ясувати оперативну обстановку в цьому квадраті, - показує олівцем на карті. – Начальство, хай йому всратися, аж-но печінку всю проїло.

За Гнилим озером (як зараз пам'ятаю цю назву) розташувалися фріци. Більш конкретної обстановки ніхто не знав. Тому нас направили обстежити район, та по можливості привести «язика».

Завдання собі, як завдання. Хіба мало ми таких виконували. Ми до цього двадцять два рази перетинали лінію фронту, приводили вісім німців-«язиків».