Глава 25

Алекса

Я здивовано дивилася, як машина поволі повертає до лісової гущавини. Темні промінчики легко пробивалися крізь не надто густі крони дерев. Пташки цвірінькали незнайомі мені мелодії. Все, що оточувало мене геть не вражало, адже досі не могла зрозуміти, що ми тут забули та чому не поїхали на озеро, якщо він хотів насолодитися природою.

Машина продовжувала їхати й в моїй голові миттю промайнула думка, що ця місцевість надто знайома. Ось ця стежка обабіч, напіврозвалене, ще досить молоде деревце, невеличка галявинка з красивими ніжно-рожевими квітами. Ніяк не могла пригадати, де я це вже бачила.

Запитавши всоте про те, куди ми їдемо й не отримавши відповіді, засмутилася. Сюрпризи ніколи не були тим, що мені подобалося. Приблизно з двадцяти років я взагалі їх зненавиділа. А як інакше, коли подруга влаштовує тобі сюрприз, ти приходиш до будинку повного незнайомих людей й ганьбишся.

Як зараз пам’ятаю двадцятий день свого народження. Тоді ще навчалася в університеті. Прийшла до подруги, здавалося найкращої й замість привітань стала посміховиськом. Мало того, що мені підмішали в келих алкоголь і я швидко сп’яніла, так ще й облили якоюсь липкою гидотою, а потім штовхнули в басейн охолонути. Для всіх це була забава. Гості веселилися на повну. Всі, як один, кричали, що я пройшла посвяту в якусь дурнувату спільноту. От тільки мені було не до сміху й від сорому ледь не втратила свідомість. Та зганьбила я себе ще більше, адже після плавання пішла в туалет й не помітила, як вискочила з нього з оголеними сідницями, адже спідниця задерлася й я не помітила цього. Після цього до мене на довгі два роки, котрі залишалося довчитися, прилипло прізвисько “голі сіднички”. Жах! Як же боляче згадувати!

Джейк продовжував вправно кермувати, час від часу кидаючи на мене погляди, сповнені якогось остраху й обожнювання. Більше всього ці відчуття були зверненими до того сюрпризу. Танцювальний партнер боїться, що подарунок чи що там таке, мені не сподобається. Але й водночас знає, що я не зможу бути байдужою до цього сюрпризу.

Цікавість так і розпирає. От що ж він за людина: якщо говорити про щось абсолютно нецікаве — раз плюнути, а коли мене вже настільки сильно з’їдає нетерплячка, що готова вистрибнути з машини й побігти поперед неї, зі швидкістю гепарда — мовчить.

Коли машина починала сповільнюватися, нарешті зрозуміла, де знаходжуся. Саме на цьому місці ми зустрілися вперше. Мимоволі пригадала ті часи й здивувалася тому, як сталося багато змін. В порівнянні з моїм попереднім життям, їх було аж надто багато.

І це я говорю не лише про радісні й сумні події, нових і старих знайомих, а також про зміни всередині мене. Якби мені хоча б рік тому розповіли про те, що я скоро танцюватиму на великій сцені, можливо, одружуся з Фредом, житиму в будинку з чоловіком, якого ледве знаю, не повірила б. Абсолютно все це було тим, що сталося насправді та має відбутися за лічені місяці.

— Заплющ очі, будь ласка, — раптом промовив Джейк.

Мені було невтямки, чому він сказав це. Ми обоє знали, що це місце просто неможливо сплутати з чимось іншим. Його атмосфера заворожувала й створювала неймовірне відчуття магії, яка витала довкола.

Хотіла було посперечатися з ним, але не було ні бажання, ні сенсу це робити. За той короткий проміжок часу, що я знала Джейка, мені вдалося зрозуміти, що якщо він вбив собі щось в голову, то вже ніщо його не переконає змінити свою точку зору.

А ще мене дуже сильно здивувала його поведінка. Джейк був настільки ніжним, що часом здавалося, наче він боїться ненароком зробити боляче. Ніколи раніше не бачила його таким дбайливим. Здавалося, що після недавніх подій він повністю змінився.

— Можеш розплющувати очі, — нарешті промовив він та зупинився.

Миттю так і зробила, оторопіла від побаченої картини. Переді мною відкрилося щось справді неймовірне. Ніколи б не подумала, що цей будинок може бути настільки красивим.

— Ого, — тільки й змогла промовити, все ще перебуваючи під враженням від не зовсім аж таких кардинальних, але досить помітних змін.

З новим фасадом, заміненими вікнами та дверима, будинок виглядав неймовірно. Здавалося, наче він зовсім новенький і якби його не бачила раніше, то подумала б, що це дійсно так. А ще ця вивіска, над входом. Вона була чарівною, немов частинка хмари спустилася з небес і утворили ці дві літери.

Видно було, що Джейк доклав чимало зусиль. Тепер було цілком зрозуміло, куди він подівся, коли я була в лікарні.

— Це що?.. — промовила, ступаючи до середини.

— Саме так, — продовжив мою фразу Джейк. — Це наша нова танцювальна студія. Звісно, якщо ти захочеш продовжувати танцювати зі мною.

— Ти назвав її на честь Джинджер Роджерс? — миттю перевела я тему розмови, не бажаючи розмовляти про конкурс.

— Я не…— почав затинатися Джейк. — Так.

— Чудова ідея, вона була справді талановитою танцівницею, — усміхнулася я, але обличчя Джейка, навпаки, лише більше нахмурилося, а погляд став якимось відчуженим, наче він думав про щось.

Я поволі пройшла до середини. Хотілося побачити, як виглядає сама студія, а не фасад будинку, де вона знаходилася.

Раптом у ніс вдарив їдкий запах фарби. Стіни були пофарбовані лише нещодавно й ще не встигли висохнути. З дитинства не могла переносити будь-якого натяку на будівельні суміші, одразу відчувала запаморочення й нудоту.

Цікавість розпирала мене, хотілося зазирнути до головного залу, тому короткими перебіжками від вікна до вікна, затримуючи дихання, я дісталася до головного залу.

Радувало, що хоч тут не відчувався запах фарби. Знову б налякала Джейка, якби знепритомніла.

Величезне дзеркало, як і раніше, було вздовж усієї стіни, але цього разу, воно було не з одного боку, а з усіх чотирьох. Навіть між вікнами й то були невеличкі дзеркальні вставки. Стелю прикрашали маленькі квадратики, що майстерно освітлювали приміщення та робили його схожим на бальну залу у казці про принца та принцесу.