Глава 24

Джейк

Наступного дня, по обіді, змусив себе піднятися з підлоги. Чомусь опинився в камінній залі. Не пам’ятаю, що вчора коїв та як перемістився в іншу кімнату. Помітив, що в каміні з’явився попіл.

“Я вчора ще камін розпалював?” — подумки запитав я, немов знав, що відповідь не забариться.

Побачив шматок червоної тканини, такий знайомий моєму зору. Взяв його до рук, він був нещадно зруйнований вогнем, але вишиті літери уціліли. JR — Джессіка любила вишивати свої ініціали на одязі.

Від побаченого в очах потемніло й неприємні почуття охопили мою свідомість. Не зважаючи на біль та запаморочення, поплентався в кімнату з шафою. Як би погано не було, але потрібно було переконатися в своїх домислах.

Переступив поріг й з криком впав на підлогу. Обхопив голову руками та ладен був рвати на собі волосся.

— Ні! Ні! Що я накоїв, — заглушений крик виривався з грудей. Мимоволі сльози з’явилися в очах.

Скільки я сидів в такому положенні не знаю. Отямився, відчувши чиюсь руку на своєму плечі.

— Годі картати себе. Ти ні в чому не винен, — це був Олівер.

— Я спалив всі речі, котрі належали їй.

— Дивлячись на все, що ти тут влаштував, дивно, як не спалив будинок.

— Краще б спалив. Виявляється, своє майно пошкодував, а її — ні.

— Припини, — потряс мене колишній друг. — Годі знищувати себе. Нащо ти сюди приїхав?

— Не знаю, — мені й самому було цікаво. — Невидима сила манила мене. Вона кликала йти за собою.

— Якщо ти не припиниш знущатися над собою, то мені доведеться відправити тебе на лікування, — усміхнувся він.

Міцно стиснув клаптик тканини з вишивкою, котру не випускав з долоні. Різко підвівся й кинув розлючений погляд на чоловіка:

— Чого припхався сюди?

— О, так краще, ніж лити сльози.

— Тебе це не стосується. Не варто було їхати до мене.

— Взагалі-то, маю новини стосовно тієї будівлі, — загадково усміхнувся Олівер.

— І?

— Ходімо, хоч чаю вип’ємо. Я привіз твій улюблений торт.

— Як мило, що ти пам’ятаєш про мої улюблені речі, — криво усміхнувся йому.

Чоловік ніяк не відреагував на мій сарказм, пішов в бік кухні.

— О, то в тебе й поїсти є що, — нахабно взяв в рота шматок м’яса, котрий залишився від вечері, що так і не відбулася. — Яка ж смакота. Ти відмінний повар.

— Зараз не до твоїх похвал, — сів й хотів було взяти пляшку, як Олівер вибив її з моїх рук. — Ти оскаженів?!

— Якщо ти плануєш щось змінити, то повертайся додому й займайся документами та реставрацією будівлі. Годі пиячити.

— Ти домовився з пані Едвардс?

— Мені пощастило все владнати без причетності тієї дамочки.

“Пощастило, так пощастило.” — промайнуло в думках й одразу в моєму мозку виникла картинка, котра викликала усмішку. Уявив, як пані міцно тримає Олівера за сідниці й кричить, який же він солоденький.

— Радий, що твій настрій покращився, — перервав голос мої думки. — Виявилось, що будівля належить одному меценату, тобто приватна. Пан Бруно знаходиться в будинку пристарілих й погодився з тобою поговорити. Якщо ти справиш належне враження, то будівля твоя.

— Але, я мушу...

— Жодних “але”, — перебив Олівер. — Якщо тобі важлива ця угода, то жодних роздумів не повинно виникати в твоїй голові.

Решту часу ми сиділи мовчки. По очах чоловіка бачив, що той хоче щось сказати, але не наважується. Відводив погляд, адже не міг дивитися йому в очі. Начебто зараз ні про що не думав, але й дивитися на колишнього друга не хотів.

— Дякую за каву, я поїду, — підвівся Олівер. — Приводь себе до тями й завтра повертайся в Мехіко, щоб зустрітися з паном Бруно. Всю інформацію отримаєш в повідомленні. Раптом що, дзвони.

Чоловік пішов в бік виходу. Здавалось, він чекає моєї відповіді, навмисне йде повільно.

— Олівер, дякую, — крикнув йому в наздогін.

— Радий буду зустрітися знову, — повернувся він. — До речі, дівчина, котра танцювала з тобою, дуже мила. Можливо, якось познайомиш нас.

Двері швидко відчинилися й він зник за ними. Продовжував дивитися в одну точку, майже не кліпаючи.

“Цікаво, що мене змусило спалити всі речі Джессіки? Невже почуття до Алекси? — намагався достукатися до свого внутрішнього “я”. — Почуття провини через свій вчинок — так, а іншого бути не може!”

Щоб не завести себе своїми ж думками в небажані висновки довелося піднятися та піти в душ.

— Сьогодні ж їду додому! — переконав себе, не зважаючи на свій стан.

Пізно ввечері вже був вдома. Завдяки похміллю, котре не встигло повністю вивітритися через подорож, безсилий, впав на ліжко й мабуть, вперше одразу заснув, не думаючи ні про що.

— Через мене в тебе самі лише неприємності! — плакала Джессіка, її обличчя припинило сяяти й лише смуток застиг на ньому. — Як і тоді, тебе ледь не посадили та не позбавили змоги танцювати.

— Це не так! — намагався обійняти кохану, котра віддалялася з шаленою швидкістю, а я, немов вдягнув чоботи зі свинцю, не міг поворухнутися.

— Я залишаю тебе, й ти забудь про мене.

— Ні! Не йди, кохана.

— Кохання давно вмерло, визнай це й відпусти мене, — відлунням звучали її слова в моїй голові.

— Ні! Не йди, прошу тебе! — закричав на всю кімнату, прокидаючись в холодному поту. Сон, це був лише сон, але такий болючий.

На згадку про неї в мене лише клаптик від сукні, котру я нещадно спалив. Пройшло вісім років, а я ніяк не змирюся з її втратою. З тим, що Джессіка пішла з мого життя назавжди. Її батьки повезли дівчину дуже далеко від моїх очей й не знаю де тепер вона, не маю змоги побачити.

Шоста година ранку, але спати вже не мав змоги. Не хотів знову бачити засмучене обличчя коханої. В голові спливали її слова про те, що кохання вмерло, наше кохання! Я не міг ніяк з цим змиритися, мені було дуже важко без Джессіки. Хоч Алекса й викликала в мене теплі почуття, але як зрадити тій, котра так глибоко засіла в моєму серці.

Треба було якнайшвидше приходити до тями й виправляти свої погані вчинки. Можливо, це допоможе відволіктися й повернути собі минулу впевненість. Почав шукати свій телефон й тільки зараз пригадав, що залишив його в будинку, в іншому місті.