Поєднані танцем

Глава 23

Алекса

Минали дні. З того часу, як я прокинулася, Джейк більше не з’являвся. Даремно чекала його днями й ночами. Все здавалося, що ось відкриються двері до палати й він з’явиться на порозі з букетом квітів та фірмовою усмішкою на вустах, але його так і не було.

Джейк немов зник з лиця Землі. Ніхто не знав де він, що робить. Та й знайомих у нього було не надто багато: Майкл та Ізабелла. Хоча… є ще Олівер, якого ми зустріли на площі. Він має знати, де Джейк, бо інакше… Навіть не хочу уявляти, що буде.

— Привіт. Не спиш? — виглянула з-за відчинених дверей, Ізабелла. — У мене є для тебе чудова новина.

— Ви знайшли Джейка? — миттю підхопилася я, але по обличчю подруги побачила, що це не так.

— Він вже тут? Йде сюди? — знову висловила припущення та кинулася до косметички, щоб навести лад на обличчі й приховати темні круги під очима.

— Ні, — промовила Ізі, а усмішка на її обличчі згасла. — Я хотіла повідомити, що у неділю, через два дні, тебе виписують. З тобою вже все в порядку й не потрібно залишатися тут надалі.

— А як же Джейк? Як він знайде мене?

— Та що ти таке говориш, дурненька. Він же знає де ти живеш, а в крайньому разі може запитати у нас із Майклом.

На душі одразу полегшало. І як я могла не подумати про те, що Джейк знає всі місця, де я буваю? Щось останнім часом геть перестала мислити. Емоції та почуття завжди були у пріоритеті перед логічними висновками. Помітно відчувався вплив Джейка, бо раніше я такою й близько не була.

 

Ці дні промайнули немов одна мить. Дика втома чомусь охопила мене і я цілими днями тихенько собі сопіла на ліжку, поринаючи у солодкі сновидіння.

Відпочинок пішов мені на користь і коли Ізабелла заїхала по мене, щоб забрати до себе додому, блідість нарешті покинула моє обличчя. Я бадьоро всміхнулася до неї. Ніщо в цей момент не могло зіпсувати мого настрою.

— Йдемо? — тихенько запитала вона. Видно було, що Ізі, щось замислила, але мені було не до запитань.

Я окинула поглядом кімнату, на мить затрималась на кріслі, що самотньо стояло поруч з ліжком. Протягом всього цього часу, що я перебувала тут, нікому не дозволяла сідати на нього. Все думала, що Джейк повернеться, зазирне до палати й просто усміхнеться, але цього так і не сталося.

Я миттю відвернулася, сьогодні сумувати не хотілося. Нарешті вибиралася з цього одноманітного білого приміщення й це було повноцінним святом для мене.

Схопивши сумку, покрокувала до виходу за подругою, чия яскрава сукня майоріла попереду. В ній вона виглядала прекрасно, хоча зовнішність Ізабелли й так була просто неймовірною. Майкл не міг не закохатися у русяву красуню з чіткими та правильними рисами обличчя, стрункою фігурою й таким добрим характером.

Я захоплювалася її стилем. Навіть до мене, у лікарню, Ізі прийшла, як на свято. Хоча, мабуть, вона й гадає, що це так і є.

Ми поволі вийшли з лікарні й попрямували до машини Ізабелли. Ну принаймні я так думала, поки не побачила, що вона йде не в бік свого сірого, доволі новенького, автомобіля.

— Ізі, куди ми йдемо? — вигукнула я, коли все більше віддалялися від стоянки, але подруга лише на секунду затрималася на місці й пішла далі. Було очевидно, що вона мене почула, але просто проігнорувала.

Я хотіла було знову крикнути до неї, адже бігти просто не могла після складної хвороби й довгих днів повного відпочинку. Раптом чиїсь теплі руки закрили мої очі й легенько потягнули у сторону.

— Тссс. Тихо, — прошепотів хтось прямо на вухо, але вже по запаху я зрозуміла, хто це. Аромат ванілі приємно огорнув все довкола.

Я миттю розвернулася й нахмурилася, як маленька дитина. Хотілося показати, що мені не подобається його поведінка, постійні зникнення, але як же складно було приховати радісні почуття. Він не забув про мене, повернувся у важливий період, тоді, коли я нарешті вибралася з набридливої палати, після довгих днів проведених майже на самоті.

Усвідомивши, що це той момент, коли Джейк мені надзвичайно потрібен, мало не кинулася на його шию. Миттю знову пригадала, що потрапила сюди саме через нього. Тепер вже й вдавати, що злюся на нього, було непотрібно. Все погане, що було на душі, віддзеркалилося на моєму обличчі. Не хотілося ні кричати на нього, ні продовжувати сердитися. Просто хотілося, щоб він знав, що я переживала.

Очевидно, не потрібно було навіть старатися, бо Джейк вже подивився по-іншому, в його очах читалася провина й те, що йому було шкода за його дії.

Ми доволі довго стояли мовчки й просто дивилися одне на одного. Що більше я спостерігала за ним, то більше мою душу роздирав жаль до Джейка. Так і хотілося сказати, що пробачаю йому та поїхати додому, але так і не вдалося видушити з себе жодного слова.

— Лексі, — промовив він і у мене зникли всі нотки сумніву й образи. Так мене називала до цього лише Еліс. — Пробач мені. Знаю, що дуже сильно завинив і зрозумію, якщо більше не захочеш мати нічого спільного, але благаю, пробач. Я не повинен був так вчиняти, але не стримався. Той будинок має надто багато страшних таємниць.

— Яких ще таємниць? Про що це ти?

— Вони стосуються не тільки мене й я не можу розповідати усім…— почав говорити він та легенько взяв мене за руку.

— Хочеш сказати усім підряд? Невже я для тебе маю таке ж значення, як і всі інші? — миттю висмикнула я руку й відійшла від нього на кілька кроків. Знову повернулася злість, яка тепер лише зросла. Я думала, що між нами щось особливе, якийсь невидимий зв’язок, який постійно зводить нас разом, але виявляється, що він….

— Прошу, вислухай мене. Я не хотів образити тебе, ти просто неправильно все зрозуміла.

— То ти вже вирішив звинувачувати у всьому мене?

— Ні, я тоді не договорив. Хотів сказати: розповідати усім, кому захочу. Хоча це й не надто сильно поліпшує ситуацію. Повір, я б з радістю розказав тобі абсолютно все про себе, але тоді можу випадково згадати інших людей й можу зашкодити не тільки собі, а й тобі й ще кільком, кого стосується ця історія.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше