Джейк
Всі події пройшли крізь мене мов страшний довготривалий сон. Жах в очах Алекси переслідуватиме тепер усе життя. Як згадаю з яким болем вона дивилася на мене й кричала, то серце стискається від пронизливого болю.
Явно її жахіття стосувалися мене. Своїм вчинком дуже налякав дівчину. Від цього ладен був битися головою об стіну. Ще й хвороба Алекси... Не знав, як краще вчинити, тож повіз її в лікарню та повідомив про це Ізабеллі.
Чотири дні дівчина не приходила до тями. Вона виглядала, мов спляча красуня. Ледь стримувався, щоб не поцілувати її рожеві уста.
— Ти обов’язково одужаєш, — говорив до неї. — А коли це трапиться, я зроблю все, щоб ти знову в мене повірила.
Крізь сон почув голос Алекси: такий солодкий, мелодійний та зігріваючий. Я навіть не уявляв, як скучив за ним. За ці дні значно ослаб, тож не одразу зміг розплющити очі. Не пам’ятаю, скільки встиг поспати за цей час, тільки знаю, що відключився всупереч своїм бажанням. Не хотів пропустити пробудження красуні.
— Як почуваєшся? — прошепотів я.
— Значно краще, — натягла вона усмішку й опустила очі.
— Я краще піду, — відчув себе зайвим, адже її погляд говорив про залишки болю в її серці.
Не знаю, як тепер поверну її довіру, але буду намагатися. Я сподівався на останній шанс, хоча б заради конкурсу.
Чекав на її відповідь, але дівчина просто відвернулася до вікна. Важко видихнув... Хоча, на що я сподівався? Того й треба було чекати. Опустив голову та вийшов з палати.
— Ти як? — чекав на мене Майкл.
— Тримаюся.
— Не знаю, що між вами трапилося, але ти явно завинив.
— Угу.
— Якщо хочеш примирення, то не опускай руки, — торкнувся мого плеча.
— Ви відвезете її додому?
— Скоріш за все, так. Не думаю, що Ізабелла залишить її тут.
— Ти правий. Я побуду кілька днів тут й повернуся.
— Дивись, не пий. Скоро конкурс.
Я нічого не відповів, поплентався до виходу. Мені було байдуже на конкурс, знаючи, що все зруйнував власними руками. Тільки Майклу не казав, не хотів його засмучувати. Він покладає великі надії на мене й впевнений, що перемогою прославлю не тільки себе, а й його, як тренера.
Друг доклав багато зусиль на моє вдосконалення. Я ж зараз не тільки засмутив Алексу, а ще й підводжу Майкла. Думав, як виправити ситуацію, як зробити так, щоб догодити обом.
Повернувся додому. Знову чотири стіни, які тиснули. Якщо раніше боліло через минуле, то зараз болючими спогадами став мій вчинок стосовно Алекси. Немов бачив все знову та знову. Хотів битися головою об стіну, щоб забутися.
Ні! Не гарна ідея знову все забувати. Потрібно виправити. Раніше я не зміг вберегти Джессіку, але тепер повинен зробити все по-іншому. Я не тікатиму від проблем, а почну їх вирішувати.
Довгі години зробили свою справу й я зателефонував єдиній людині, котра повинна була мені допомогти.
— Ми можемо зустрітися? — одразу запропонував я, коли почув голос Олівера.
— Щось термінове? Чую, в тебе надто напружений голос.
— Так.
— Через годину чекаю на тебе в кав’ярні біля центральної площі, — повідомив чоловік та відключився.
Потрібно було привести себе в належний стан й мчати на зустріч. Якщо в цьому питанні мені не допоможе Олівер, тоді більше ні хто.
Приїхав раніше на п’ятнадцять хвилин, замовив каву та почав чекати. Зараз була повна каша в голові й не міг нормально зібратися з думками. Єдина ідея не давала спокою, тож поставив ціль вирішити її негайно.
— Привіт. Виглядаєш пом’ятим, — присів навпроти Олівер. Як завжди, ідеальний, мов машина з салону.
— В мене є до тебе прохання, як до старого друга.
— Шкода чути останні слова, але я тебе уважно слухаю.
Набрав побільше повітря в легені. Вперше не був впевнений в собі й боявся наслідків.
— Гадаю, ти вже в курсі, що наші міста об’єднуються? — Олівер кивнув. — Через ці зміни закривають танцювальну студію де тренується багато людей й відкривають готель. Я довго думав, що з цим робити й де відкрити нову. В мене на думку спала одна будівля, швидше за все раніше то була танцювальна школа. Будинок в плачевному стані, тож прошу в тебе допомоги в придбанні.
— Ти розумієш, що це не хвилинна справа. Тим паче я маю владу тут, а не в Мехіко.
— Впевнений, що в тебе є зв’язки.
— Так то воно так, але якщо та будівля не приватна власність, то навряд чи ти зможеш її купити.
— Можна ж щось придумати?
— Ну, — зробив ковток кави, котру встиг замовити перед тим, як підійти до мене. — Можна спробувати поговорити з місцевою владою й тебе представити, як спонсора, котрий готовий вкласти гроші на реконструкцію.
— Якщо ти маєш на увазі пані Едвардс, то в мене з нею не найкращі відносини.
— Чому я не здивований? — усміхнувся колишній друг.
— Не важливі твої припущення, головне зараз чи зможеш ти допомогти.
— Треба все детально обдумати. З’ясувати, що то за будівля.
— Зможеш дати відповідь до завтра? — нервував я.
— Поки не обіцятиму, але спробую щось дізнатися.
— В боргу не залишуся.
— Припини. Як ти сказав, по старій дружбі, — простягнув він руку для потиску.
Інколи треба робити примирливі кроки вперед, тож я відповів на його жест й сказав наостанок:
— Ти не винен в тому, що наші стежки розбіглися. Просто, я тікаю від минулого. Ти багато про що мені нагадуєш.
— Джейку, мені прикро, що все так сталося, але я тебе намагаюся зрозуміти, тож ніколи не ображався.
Можливо така відповідь заспокоїла мене, наче камінь впав з душі. Начебто не розмовляли, але потрібно було зробити це раніше. Шкода, що я так довго тікав від минулого. Можливо, з часом, наше спілкування налагодиться й інколи ми зустрічатимемося.
Зараз же я попрощався та повернувся до дому. На сьогодні з мене вистачить розмов. Треба побути самому, щоб ніхто не заважав. Вимкнути телефон вирішив без жодних вагань й ліг посеред холу. Здавалось, далі ноги мене не понесуть.
#9200 в Любовні романи
#3573 в Сучасний любовний роман
#2077 в Жіночий роман
випробування між закоханими, різні характери _ одна мета, незламні герої
Відредаговано: 01.11.2021