Глава 18

Джейк

Ця дівчина здивувала мене своєю впевненістю. Що на неї так вплинуло, не розумів, але це мені подобалося. Нарешті Алекса станцювала так, що земля провалилася під ногами. Я домігся того, чого так жадав й не вірив в своє щастя.

Дівчина впевнено керувала мною й підказувала, що робити. Я захоплювався нею та немов розгубив всі свої вміння та навички. Якщо вона продовжуватиме в такому ж дусі: наче б то бездієва та скута, а потім раптом ошелешено чарівна, то мені доведеться по-новому навчатися танцювати.

Коли ж вона вирішила зробити підтримку, я розгубився й хотів зупинити дівчину, але вона миттю опинилася на іншому краю майданчика й побігла мені на зустріч. Сам не очікував від себе, бо ніколи не танцював в парі й не робив цього, але в нас вийшло. Досить непогано, як на мене.

Головне, що дівчина, мов та птаха, злетіла над головою, а я не підтримав і не дав їй впасти. Алекса зробила вигин, розправила руки, мов крила метелика й повільно опустилася в мої руки.

Обіймав її, а всередині все кипіло. Радість переповнювала мене. Хотів розцілувати це миле личко й подякувати. Алекса зцілила мене своїм танцем, заспокоїла.

— Джейк?! — почув позаду знайомий голос, котрий відволік мене від моєї пари.

Повільно повернувся. Хотів, щоб мої побоювання виявилися неправильними. Не мав бажання зустріти когось з минулого. Я викреслив всі спогади й не хотів, щоб хтось мені нагадував про них.

Прикро, але до нас крокував мій колишній друг Олівер, з котрим я навчався в університеті. Він майже не змінився. Такий же усміхнений та позитивний. Ми ніколи не конфліктували, просто через наших спільних знайомих я вирішив віддалитися та позбутися будь-яких зв’язків з минулим.

— Не очікував тебе тут побачити, — обійняв мене, підійшовши до нас.

— А я тебе.

— Ти продовжуєш танцювати і це чудово. Не повіриш, але я звернув увагу саме на танець. Нізащо б не впізнав тебе, проходячи повз. Ти дуже змінився.

— Краще б не зупинявся і зараз, — сухо вимовив я. Ніколи не приховував своїх бажань й говорив те, що думав. Єдиним винятком стала Алекса, їй я не можу зізнатися в мінливому стані свого тіла поруч з нею. Хоча, в чому зізнаватися, я й сам не розумію про що йде мова. Поруч з нею почуття переповнюють та керують мною, а от визначити, що саме відчуваю, не в змозі.

— Може, годі віддалятися? Ми були друзями.

— В тому  то й річ, що були!

— Я не збираюся з тобою сваритися. Якщо матимеш настрій поговорити, то я тільки буду радий, — усміхнувся Олівер та протягнув візитку.

Він працював в міністерстві. Отже, зв’язки його батька допомогли піднятися до керівництва. Хоча, Олівер був тямущим хлопцем й гарно навчався, тож міг і сам досягти висот. На факультеті міжнародних відносин він був найкращим.

Перевів погляд на дівчину. Вона не приховувала свого здивування.

— Пробач за цю виставу.

— Не моя справа лізти, але не варто було так розмовляти з другом.

— Ми вже давно не друзі. Повір, інколи краще відгородитися від всіх.

— Я не можу погодитися з тобою, бо друзі потрібні.

— Навіщо?

— Наприклад, допоможуть в біді, вислухають та підтримають.

— А якщо вони нагадують про минуле? — не вгамовувався я.

— Людина не може існувати без минулого.

— Не повіриш, я — можу!

— Все одно, пам’ять залишається з тобою.

— Це так, але коли ти викорениш будь-які збудники спогадів, то все легко забувається.

— Треба це пережити, переварити та відпустити, — переконувала мене дівчина. — От тільки тоді все поступово забувається та відходить біль. Повір, коли ти намагаєшся позбутися будь-яких спогадів, вони все одно повертаються й з часом стають набагато болючішими.

Я нічого не міг відповісти. Точніше, міг би сперечатися з нею безкінечно, стосовно цього питання. От тільки, навіщо? В кожного своя позиція і нехай обирає такий шлях, який вважає за потрібний. Можливо, з часом Алекса зрозуміє, що я був правий.

— Ти чудово танцювала, шокувала мене, — перевів я тему розмови.

— Сама не розумію, як так вийшло.

— Бачиш, все виходить, якщо не звертати уваги та очистити думки.

— Так, ти правий.

— Маю до тебе пропозицію, — раптово прийшла до мене ідея. — Можемо залишитися тут до приїзду Майкла з Ізабеллою.

— Навіщо? — переляк та здивування застигли в її очах.

Ця дівчина була такою милою в своєму амплуа. Обличчя набирала червоного забарвлення, нижня губа тремтіла, а очі ховалися за примруженими повіками. Хто ж налякав так бідолашну? Вона тремтить від будь-якого неправильного руху.

— Мені сподобалося тут репетирувати. Тим паче в нас вже немає студії для танцю. Якраз ти зможеш звикнути до глядачів. Гадаю, ця площа підходить якнайкраще.

Дівчина вагалася. Вирішив не тиснути на неї, дати час подумати. Повів її прогулятися парком, адже ми досі стояли на майданчику для танців. Вже деякі пари кидали на нас незадоволені погляди.

Ми гуляли. Дівчина тримала мене під руку. Такий жест розтоплював моє черстве серце. Якби не знання наших стосунків, робочих відносин, міг впевнено сказати, що ми пара. Тишком підглядав за усміхненим та розслабленим обличчям Алекси. Вона усміхалася будь-якій дрібничці, її щирість тішила мене. Відчував спокій поруч з нею, душевну рівновагу.

Ми слугували непоганим доповненням одне одного. Вона заспокоювала мій запальний характер, я ж заряджав її впевненістю й допомагав розкритися.

— З нас вийшла б чудова пара.

— Що?

“Невже я це сказав в голос?” — подумав, а їй дав відповідь:

— Я маю на увазі в танці. Чудова пара в танці.

— Ти правий, — полегшено видихнула вона.

“Невже їй так огидні думки про нас, як про пару? — говорила моя свідомість. — Лише один натяк на це й вона засмучується. Отже, я вибрав правильну позицію — ми лише напарники. Хоча... Стоп! Про що я тільки думаю!?”

Тиша краяла серце. Мене не відпускали думки про реакцію Алекси. Так і хотілося запитати в неї про ставлення до мене. Невже вона не розглядає мене, як партнера для стосунків? Невже це перша дівчина, котра не дивиться на мене, як на чоловіка?