Глава 7

Алекса

Це вперше, за час нашого не до знайомства, я бачила його в костюмі. Сказати, що йому личило – це неначе просто промовчати, адже костюм прекрасно відтіняв дещо смагляву шкіру та водночас не приховував міцної статури.

Ми обоє мовчки стояли й дивилися одне на одного. Його очі бігали то по залу, то по моїй нещасні сукні, немов шукали вихід із цієї ситуації, а я… просто дивилася на нього, намагаючись водночас перебороти злість і зрозуміти, що він тут забув. Не могли ж Ізабелла з Майклом покликати незнайому людину. Адже, якщо придивитися до всіх присутніх, то я їх вже бачила принаймні декілька разів до цього.

«А що, як цей чоловік таки злодій й пробрався сюди незаконним шляхом?» — подумала я, ледве не висловивши це побоювання вголос.

Я ще раз поглянула на чоловіка. Та ну, не схоже щоб це було так. Костюм явно не з дешевих та й те, що сидить на ньому ідеально, означає, що він був пошитий спеціально на замовлення.

— Що? Ти щось говорив? — перепитала я, на всяк випадок, помітивши, що він ворушить губами.

— Та кажу, що нещодавно бачив по телевізору, наче сіль допомагає вивести плями від червоного вина. Потрібно зняти сукню й посипати пляму сіллю, — терпляче повторив незнайомець.

— Ага. Добре, — пробурмотіла я та поволі почала стягувати її з себе.

— Стривай! Що ти робиш? — вигукнув незнайомець та схопив мене за руки.  

Повітря між нами немов наелектризовувалося й якби зараз вимкнули світло, то можна було б побачити іскри. Зіниці чоловіка в рази збільшилися й заблищали. Я відчувала себе маленьким мишеням, котрого враз проковтне кіт.

— Знімаю сукню, — пробурмотіла я.

Через декілька секунд усвідомила, що відбувається, висмикнула свої руки з його міцної хватки та кинулася якомога далі звідти.

Ох, як же мені було соромно в той момент. Як можна було настільки поринути у свої думки й клопоти та не помітити того, що відбувається навколо? Ще й почати при всіх знімати свою сукню… Мені ж навіть у купальнику соромно з’явитися на пляжі, а я тут, на культурній вечірці, збиралася роздягнутися.

— Дурепа, дурепа, — картала себе я, бігаючи по ванній кімнаті. — В якому світлі виставила себе перед тим хлопцем?!

— Алексо, ти тут?— постукала у ванну Ізабелла. — Можна?

— Так, так. Заходь, — відчинила я двері, не знаючи, радіти тому, що зможу відволіктися від непроханих думок чи боятися того, що скою якусь чергову дурницю.

— Ого. Що сталося з твоєю сукнею?

— Та так, випадково вилила на себе вино. Нічого страшного. Зараз спробую відмити, — трішки прибрехала я і, забувши про пораду незнайомця, почала промивати пляму водою.

— Постривай. Дай мені, а то остаточно зіпсуєш, — кинулася Ізабелла до сукні. Вона ще той любитель гарного одягу і ніколи не могла пройти повз, коли бачила, як я недбало ставлюся до зовнішнього вигляду.

— Нещодавно в мене також була схожа проблема і я знайшла чудовий засіб в інтернеті. Мушу зауважити, допомагає. І навіть трішки покращує колір, робить його немов більш блискучим, чи що, — продовжила вона вже з якоюсь пляшечкою в руках та виливаючи її вміст на пляму, яка після моєї невдалої спроби щось зробити, лише збільшилася.

— І довго пляма виводитиметься? — запитала я з надією на те, що все швиденько мине, я висушу сукню, збігаю привітати іменинника та поспішу до себе додому.

— Приблизно дві доби, — зітхнула вона, знаючи, що це моя улюблена сукня.— Мені дуже прикро, що таке сталося на нашій вечірці.

— Та нічого страшного. Сама винна, — криво посміхнулася я та раптом згадала, що мені потрібен новий одяг.— А ти не могла б принести мені щось вдягнути?

— Так, звісно, — згадала вона і змовницькі підморгнула. — Зараз буду.

— Ох, зараз весь гардероб переверне, щоб знайти ідеальне вбрання для мене, — промовила я до свого віддзеркалення.

Минуло п’ять хвилин, десять, двадцять, а Ізабелла все не поверталася. Я вже хотіла було піти на її пошуки, але розуміла найкращу подругу, тому вирішила ще трішки зачекати.

Підійшовши вже вкотре до дзеркала і поглянувши на свою зачіску, яка вже встигла добряче розтріпатися, вирішила все переробити. Не знаю, що на мене найшло, але я взялася за найскладнішу, але й водночас найлегшу та найкрасивішу, на мій погляд, зачіску.

Добряче намучилася й нарешті завершила фінальний штрих, закріпивши шпилькою останнє пасмо. Мушу зауважити, мої руки добряче натомилися, але результат і справді вийшов класним.

І як тільки я поглянула у дзеркало, до кімнати забігла Ізабелла, яка вся просто сяяла. У руках вона тримала надзвичайно красивий червоний комбінезон, який за стилем пошиття був дуже схожим на сукню і лише той, хто його носить, знає правду. Ну і її подруга також.

— Бачу, що ти часу не гаяла, — усміхнулася подруга. — Чудова робота. До речі, вибач, що так довго. Підбирала одяг, який підходив би тобі ідеально.

— Та нічого страшного, — усміхнулася їй у відповідь, згадавши, що саме такими словами й схарактеризувала вбрання, коли Ізабелла тільки пішла на його пошуки.

За декілька хвилин я нарешті розібралася, як одягнути комбінезон і була повністю готова до виходу.

— Ізі, що сталося? — запитала я, підбігаючи до подруги, яка присіла на край ванної та заплакала.

— Ти. Така. Гарна, — сказала подруга, схлипуючи. — Ох, ці вже гормони.

— Дякую, — усміхнулася я, ще раз глянувши в дзеркало.

— До речі, — раптом підскочила подруга й бадьорим кроком пішла до виходу, тягнучи мене за собою. — Пішли, ми з Майклом хочемо зробити тобі невеличкий сюрприз.

— Та ну, що ви! Який ще сюрприз? Це ж у вас сьогодні свято, — намагалася протестувати я.

— Не хочу нічого чути, пішли швидше. Майкл якраз на місці.

— Ну добре, добре. Йду. Тільки не поспішай так, а то ще спіткнешся, — почала я вигадувати на ходу, щоб відтягнути можливу зустріч з незнайомцем. Мені ще досі було неймовірно соромно за свою поведінку.

Ми трішки сповільнилися та почали пробиратися до Майкла, який якраз говорив з кимось, хто стояв за невеликим виступом стіни. Я почала роздивлятися натовп, щоб, якщо що, пригнутися й оминути незнайомця, але, на моє щастя,  синього костюмчика ніде не було.