Глава 6

Джейк

— Що за цирк тут відбувається? — з порогу запитав у друга.

— Нічого особливого, — засмутився він. — Сьогодні прийшла вельми шанована господиня Едвардс й повідомила про закриття студії через чотири місяці.

— Скільки років вона тут була й раптом комусь стала зайвою? — матюкався я, підпалюючи другу цигарку.

— Ти ж чув про об’єднання з Вандивером й Томпсоном?

— До чого тут це?

— Ти мов маленький, — нервово повів він руками. — Зміни, кардинальні зміни. Наші території розширюють, а отже й населення зросте й є більш прийнятні способи заробітку, ніж малесенька танцювальна студія.

Я не міг не погодитися з його словами, але й спокійно реагувати також не хотів. Потрібно обов’язково зустрітися з цією дамочкою, котру ніколи не бачив. Я буду не я, якщо не спробую владнати цю ситуацію. Мовчки вийшов з зали й поїхав в міську раду, саме в цій будівлі знаходилася така собі пані Едвардс.

Потрапити до міського голови не так то просто. Секретарка зацікавлено розгледіла мене, запропонувала каву, а потім культурно відмовила в аудієнції. Пояснюючи це тим, що головнокомандувач нашого міста, зараз заклопотана іншими питаннями й не має змоги прийняти мене.

Я стрімко направився в кабінет, не зважаючи на прагнення секретарки зупинити мене. Потрапивши всередину, одразу ж помітив блондинку, років сорока, за масивним столом з комп’ютером. Розглядати приміщення не мав часу, я не для цього сюди прийшов. Не чекаючи запрошення, всівся навпроти й проникливо заглянув в очі дамочки.

— Пробачте, я намагалася його зупинити, — заскрипів голос дівчини з приймальної.

— Нічого страшного, Барбаро. Такого парубка не стримає й кремезний чолов’яга, — жіночка зняла окуляри й відверто роздивлялася мене, кусаючи вушко на них. — Можеш йти й спробуй зробити так, щоб нас не турбували.

Від її погляду мурахи пробіглися вздовж хребта.

«Чорт! Та ж вона мене хоче! — я злякався від цих думок. — Не вистачало ще мати в коханках жіночку бальзаківського віку. Фу!»

Мене аж пересмикнуло від таких думок. Як уявлю, що ця дамочка спробує мене спокусити, то мій друг ховає голову, як та черепашка й якнайглибше.

— Вибачаюсь, що потурбував, — стиснув кулаки.

— Нічого, любчику, — підвелася вона й направилася в мій бік, обходячи стіл з ближчого, до мене, боку. — Я завжди вільна для таких нестримних відвідувачів.

Відчув її руку, яка стискає моє плече й підплигнув на місці. Вирівнявся у весь зріст, перекинув вазу, ледь не збив з ніг цю особу й, мов куля, вилетів з кабінету.

Дівчина в приймальній провела мене поглядом, не приховуючи сміх. Певно, я не перший такий втікач. Міська голова ще та любителька вкусити ласий шмат.

«Ну її, — спускався по сходах роздумуючи над подальшими своїми діями. — Нехай хтось інший розбирається замість мене. Я парубок то сильний, але перед такою «красунею» не можу встояти. Тож від гріха подалі, спостерігатиму за подіями з місця глядача. Треба ж хоч раз не приймати участь.»

Знову повернувся на місце зустрічі з таємничою незнайомкою. Тепер це моя втіха, мій таємний куточок, де ніхто мене не знайде. Тут я можу побути сам, позбавлений зацікавлених поглядів з боку інших. Я звик до публічності й мені подобається надмірна увага до моєї персони, але інколи хочеться побути на самоті, без жодної компанії. Звісно, якщо ця крихітка, завдяки якій я натрапив на це місце, прийде й захоче розділити зі мною мою ж самотність, буду тільки радий.

Сидів до пізнього вечора. Насолоджувався тишею й спокоєм. Звісно, до останнього сподівався побачити її, але всі мої сподівання були марними. Я чекав до опівночі й зрештою вирішив їхати додому. Завтра мене чекає вечірка у Майкла й я просто повинен бути там, на його дні народженні.

Зранку ледь не проспав, швидко зібрався, схопив подарунок й швидко поїхав до товариша. Не люблю запізнюватися, певно, це моя єдина позитивна риса характеру. Я мчав, мов скажений й мої старання не були марними, адже приїхав першим.

— Привіт, друже, — обійняв його.

— Ти пунктуальний, ходімо з дружиною познайомлю.

Хоч ми спілкуємося не так і мало, але я ніколи не знайомився з його сім’єю. Сьогодні мене чекала зустріч з милою та веселою Ізабеллою, дружиною Майкла, з його мамою Кларою та сестрою Колінс. Три жінки привітно мене зустріли й почали свій допит стосовно моїх танців. Мені була приємна така увага й позитивне налаштування жінок на мою персону. Я показував всю свою галантність, розповідав анекдоти й був наймилішим чоловіком на світі. Поступово дім наповнювався гостями, мене залишили на самоті, попросили почекати. Виявилось, що дружина Майкла вагітна й більшість гостей прийшли привітати сім’ю з такою чудовою новиною.

— Що ж ти мені не розповів, що скоро станеш татком? — розсміявся я до друга, легенько вдаривши його в плече.

— З цим конкурсом ми майже не говорили, — усміхнувся він. — Ти був заклопотаний партнерками, тож не хотів тебе напружувати.

— Ну ти й жук! — розсміявся я.

— Що з твоєю незнайомкою? Ти знайшов її?

— Вчора ми знову зустрілись, — пригадав її та засмутився, згадавши, що довелося вчора поїхати.

Якби я знав, що моя зустріч з пані Едвардс буде безплідною, то ні за що не полишив би незнайомку. Вчора обов’язково б дізнався про неї усе й не відпустив. Вона б стала моєю напарницею.

— Нічого не вийшло, — проговорив другу, відповідаючи на його зацікавлений погляд. — Мені довелося піти, бо ти подзвонив.

— Може годі мріяти про ту, котру навіть не знаєш, — видихнув Майкл.

— Я обов’язково… — запнувся на півслові й почав кліпати очима. Чи це моя уява розігралася, чи дійсно я побачив ту саму незнайомку. Вона стояла при вході й озиралася в різні сторони. На ній була біла сукня, котра підкреслювала вигини смуглявого тіла. Я усміхнувся, адже її збентежений вигляд, не міг не викликати приємних почуттів. Помітно було, що вона бігла сюди, по червоному обличчю та розтріпаному волоссю. Незнайомка виглядала милою та беззахисною.