Глава 5

Алекса

Коли я прийшла на роботу, то була дуже здивована, адже міс Едвардс була тут, замість моєї напарниці.

Це моя начальниця, а за сумісництвом ще й міська голова. Вона дуже сувора жінка, років п’ятдесяти, з фарбованим в білий колір волоссям. Її вигляд, сам по собі, змушував мене понервувати, а повітря, неначе заряджалося від напруги, що виникала навколо цієї дамочки.

Коли приходила міс Едвардс, я завжди знала, що потрібно чекати біди, тож мій постійний страх перед нею, цього разу, був справді виправданим. Ця жінка вміла контролювати все так, як ніхто. Кожен її крок був наперед продуманим, а слова майстерно підібраними.

Дивлячись на цю жінку, з її чудовою поставою та не по роках молодим виглядом, я деколи забувала про страх й починала захоплюватися нею. Мене завжди вражали люди з сильною енергетикою, які не здавалися при перших же перепонах й вміли бути лідерами. Тими, кого готові слухати, незважаючи на дурниці, які б їм говорили.

— Доброго дня, Алексо,— сказала вона мелодійним та водночас добре поставленим голосом.

— Вітаю,— пробелькотала я та знову задивилася на міс Едвардс з обожнюванням в очах.

— Мені потрібно з вами серйозно поговорити,— одразу ж почала вона, не збираючись відволікатися на люб’язності.

— Так. Я вас слухаю.

— Наше місто нещодавно виграло грант на перебудову,— проказала перше речення міс Едвардс, а моє серце вже забилося вдвічі частіше від хвилювання. — Так от, у рамках поставленого плану, Мехіко мають розбудувати та об’єднати з двома сусідніми містечками – Вандивером й Томпсоном.

— І що? Яке відношення я маю до цього?

— Річ в тім, що у зв’язку з цими подіями, більша половина громадських будівель буде знесена й на їхньому місці побудують нові. Бібліотека також належить до цього списку, — говорила вона, а мій настрій з кожним її словом падав все нижче, в самісіньку прірву .

— Але що буде зі мною? — у розпачі проскиглила я. — Я зможу працювати в іншій бібліотеці, в уже об’єднаному місті? — одразу ж з’явився в мене проблиск надії.

— Поки що нічого не знаю. Незабаром я повідомлю всю потрібну інформацію. А поки можу лише трішки підняти настрій, — сказала міс Едвардс й на її суворому обличчі промайнула тінь усмішки. — Зміни будуть введенні не раніше, ніж через чотири місяці, тож поки можете спокійно продовжувати працювати, не турбуючись ні про що.

— Зрозуміло. Дякую, — ледве видавила з себе я.

— А, іще одне, — раптом сказала міс Едвардс, повернувшись до мене. — Потрібно буде ще зробити облік усіх наявних книг в бібліотеці та згрупувати їх, чи як там це називається, для зручнішого перевезення. Спробуйте зробити це якнайшвидше, бо від мене вже вимагають звітність стосовно нашої бібліотеки.

— Добре. Не хвилюйтеся, списки будуть вже зовсім скоро, — механічно відповіла я, думаючи про те, що робитиму потім, якщо раптом мене звільнять.

Від ситуації, що складалася, я була ладна кричати. Просто вийти на вулицю й не зупинятися доти, допоки остаточно не охрипну.

Мені потрібно терміново знайти якийсь вихід, але поки я не бачила абсолютно ніяких перспектив. Майбутнє мене лякало своєю невизначеністю та приреченістю.

Замислившись про все це, я й не помітила, як настала третя ночі. Взявши себе в руки, поволі піднялася, закрила бібліотеку та пішла додому. Не хотілося турбувати маму, адже вона працює на двох роботах й дуже сильно втомлюється.

Я вже хотіла було розвернутися та переночувати в бібліотеці, але зазирнувши в передпокій й не побачивши її ключів на стіні, зрозуміла, що вона не вдома. Мабуть, мама поїхала до сестрички. В принципі, як завжди по четвергах. Саме в цей день у неї вихідний й вона хоче провести його біля Еліс.

Коли я ступила на поріг, тоді тільки почала відчувати втому, але спати абсолютно не хотілося й голову ніяк не покидали тривожні думки.

Йдучи по коридору, мій погляд випадково ковзнув на старовинну тумбочку, яку ми придбали декілька років тому. На ній було вирізьблено багато красивих візерунків й коли я вперше побачила її в магазині, то не змогла пройти повз неї.

Вона завжди приємно радувала мене своєю красою, але цього разу мою увагу привернув саме конверт, який лежав на ній. Це було повідомлення від банку, про відмову надати кредит у зв’язку з нестабільним матеріальним становищем та дуже великою сумою позики.

Я була, м’яко кажучи, в розпачі. Саме на кредит у цьому банку були найбільші надії. Якщо вже він відмовив, то те саме трапиться й з усіма іншими. З такими думками я вертілася аж до десятої ранку й лише тоді мене подолав сон.

Прокинулася я від настирливого дзеленчання телефону, який не затихав ні на мить.

— Ну що таке? — пробурмотіла я, навіть не подивившись, хто телефонує.

— Ти що, досі спиш? — прокричала Ізабелла по той бік зв’язку.

— Та… — почала я, але вчасно поглянула на годинник й пригадала, що сьогодні вечірка. — Ні, звісно ні. Ось обгортку для подарунка ніяк не могла знайти. Уже лечу.

— Добре, чекаємо, бо я думала, що вже не прийдеш й хвилювалася, що з тобою щось сталося. Ти ж ніколи не пропускала таких вечірок.

— Так. Просто щось збори трішки затягнулися, — відповіла я, збираючись так швидко, як ніколи в житті. — Буду через десять хвилин, — додала, вдягнувши вузьку сукню білого кольору.

Швидко закрутила на голові химерну зачіску, взула туфлі на невеличких підборах й побігла на вихід. Треба було ще зайти до супермаркету, який знаходився неподалік мого помешкання, адже подарунка в мене так й не було.

Схопила з полички перші ліпші чоловічі парфуми та плюшевого ведмедика, поклала це в святкову коробочку на касі й кинулася бігти до будинку найкращої подруги, де вже було чимало гостей.

Добре, що вона мешкала в сусідньому районі, в хвилин з десять бігу. Саме бігу, бо я мчалася мов навіжена, щоб хоч трішки виправдати свої, попередньо сказані, слова.

Забігла до передпокою й здивувалася тому, скількох людей було сьогодні запрошено. Мені було достеменно відомо, що Майкл – чоловік Ізабелли, не надто товариський. Отже, більшість гостей прийшли з лікарні з метою, щоб привітати щасливе молоде подружжя з тим, що у них скоро буде дитина.