Глава 3

Алекса

Я бігла через кущі не звертаючи увагу на подряпини та на крики спостерігача. Серце калатало з шаленою швидкістю й я почала вже боятися, що воно розірветься.

Віддалившись від будинку на безпечну відстань, я нарешті зупинилася, щоб перевести дух.

Пригадала чоловіка з будинку. Я не встигла його розгледіти, але повністю чорний одяг насторожував.

«Раптом він грабіжник?» — затремтіла від таких думок.

Дивно, але мій характер не давав шансу позитивним думкам, адже чоловік міг також там гуляти, як і я, але ж ні… мене постійно переслідують жахливі та боязкі думки.

Додому повернулася виснаженою, ноги пекли й розум не відпускав думок про того хлопця. Я встигла помітити, що він має гарну форму. Одяг спокусливо обтягував підкачане тіло.

«Алексо! — скомандувала собі. — Про що ти зараз тільки думаєш!? В тебе є набагато важливіші проблеми, ніж незрозумілий хлопець. Сестра зараз на першому місці!»

Ось уже тиждень я шукаю роботу, але поки все безрезультатно. Звісно є декілька пропозицій, але вони абсурдні, або ж надзвичайно складні у виконанні.

Єдина більш менш прийнятна робота, яку я знайшла – це вантажник. Проте для мене, дівчини, всього лише метр сімдесят зростом, яка й сумку важку понести певний час не може, це явно не варіант.

Я промучилася з питанням, де знайти сто тисяч доларів доволі довго. Проте чомусь в думках завжди все зводилися до тієї покинутої танцювальної студії. Дуже хотілося повернутися туди знову й танцювати весь день. Проте і часу бракувало, і боялася знову зустріти того дивного незнайомця.

Врешті-решт, після чергової думки про той день та й про темноволосого чоловіка, я вирішила ризикнути та піти до того будинку. Якщо там буде порожньо, то натанцююся вдосталь, якщо ж ні, то спробую задати йому питання, які так мене турбують. Проте, другий варіант здається надто сумнівним для мене.

Якби ж можна було просто прибрати свою боягузливість, нарешті позбутися всіх проблем й почати жити спокійним та нормальним життям. Ех, мрії...

Щоб не гаяти марно часу на роздуми, швиденько накинула джинсовий комбінезон, взула кеди та поспішила до покинутої будівлі.

— Бу, — раптом почулося з-за спини.

Я злякано підскочила, схопила палицю, що лежала неподалік та розвернулася, готова відбиватися від атаки.

— Оу, — відсахнувся чоловік за спиною. —  Це просто жарт. Заспокойся. Я не збираюся тебе чіпати, — насмішкувато продовжував говорити той самий чорнявий незнайомець й почав повільно підступати, явно намагаючись забрати палицю.

Проте мені було абсолютно все одно, збирається він на мене нападати, чи ні. Водночас стало соромно за свою реакцію. Він зовсім не був схожим на бандита, його очі сяяли теплом.

— Чому ти тут? — ледь стримувала свій переляк.

— Мені сподобалась ця затишна хатинка, — продовжував він в тому ж дусі, з насмішкою. — Ти так гарно танцюєш. Я раніше не бачив тебе на конкурсах. Ти не з цього міста?

Я не знала, що йому й відповісти. Не можу ж першому ліпшому розповідати про свої страхи. Чоловік пильно спостерігав за мною й чекав відповідей.

Я ж, як дурепа, м’ялася з ноги на ногу й роздивлялася його. Чесно зізнатися, це — мій перший близький контакт з чоловічою статтю, за дуже довгий час. Я непримітне сіре мишеня, нічим не виділяюся поміж більшості людей, тому на мене вже давно ніхто уваги й не звертає.

— І? — поквапив мене з відповіддю.

Я вже хотіла тікати, адже не знала, що йому й відповісти. Мене врятував телефонний дзвінок хлопця. Явно дзвінок був важливий, адже він засмутився й нічого не відповідаючи, поклав слухавку.

— Мені треба бігти, — звернувся до мене чоловік. — Прошу тебе зустрітися завтра на цьому місці опівдні. Ти прийдеш?

В знак згоди я кивнула, сама того не очікуючи від себе. Дивилася вслід фігурі, що віддаляється й не могла збагнути сенс цієї зустрічі.

Потанцювати так і не вдалося, треба було їхати в лікарню до сестри.

Еліс спала, тож я пішла до подруги, адже в неї якраз обідня перерва.

— Люба, рада тебе бачити! — кинулась вона в мої обійми.

— Привіт, — поцілувала її у відповідь.

— Розповідай, що з тобою.

— Ти про що? — здивувалася я.

— Я знаю тебе з дитинства й встигла вивчити твою поведінку досконало, — примружилася Ізабелла. — Бачу, що тебе щось турбує, тож швидко розповідай, а я нам чаю зроблю.

Дійсно, від неї нічого не приховаєш. Вона моя найкраща і єдина подруга, наче старша сестра. Я розповідаю їй всі свої таємниці й лише вона, бачила й знає про моє захоплення танцями.

Я почала розповідь з того дня, коли знайшла занедбану танцювальну школу й зустріла невідомого відвідувача.

— От як так можна було повестися? — перебила мене Ізабелла, коли дізналася, що я втекла.

— Кажу ж, злякалася, — нагадала їй, попередньо сказані мною слова.

— Я все розумію, але ти доросла дівчинка й треба було б хоча б запитати, хто він й що там робить, — не могла змиритися з моєю поведінкою Белла.

Я видихнула й не знаючи, що відповісти, продовжила розповідь. Повідомила, що зустріла його знову, сьогодні і, що навіть змогла сказати кілька слів.

— Він питав про те звідки я, адже не бачив мене на жодному конкурсі, — наостанок додала я.

— І?

— Я роздивлялася його не приховуючи зацікавленості, не в змозі вимовити ані слова, — розчервонілася мов помідор. — Так соромно, капець!

— Немає чого цього соромитися, — заспокоювала мене подруга. — Ти доросла дівчинка і, звісно, тебе цікавлять чоловіки. Впевнена, він також, ще першого разу, роздивився всі твої принади.

— Та які там принади, — відмахнулася я.

— Ой, годі вже, — награно схопилася за голову Ізабелла. — Знаю я про твою наднизьку самооцінку. Краще розкажи, який він. Красивий?

Від спогадів про гарного чоловіка, мимоволі прикрила очі й усміхнулася. Він привабливий і з цим не посперечаєшся.