Глава 1

Алекса

І знову я біжу до покинутої будівлі на краю містечка. Саме тут можу забути про все на світі та насолодитися музикою. В такі моменти, коли чую мелодію, я можу забути про все на світі та просто піддатися ритму.

Ця мана з’явилася в мене з проблемами, котрі виникали з роком в рік, щойно ставала старшою. Головним поштовхом стала смерть батька в мої шістнадцять. От тоді був мій перший танець — сповнений болю та відчаю.

Потім це стало способом мого життя, частинкою мене. Та коли на душі закрадалися нові сумніви, чергова невпевненість в собі, своїй зовнішності, комплекс через зайву вагу, я відволікала себе від думок завдяки владі мінорів.

Все своє життя моя закомплексованість вражала мене саму. Я не могла нормально вийти навіть до магазину, щоб не розправити невидимі складки на одязі разів двісті та вже вкотре переробити зачіску.

Мови не було про те, щоб займатися улюбленою справою – танцями. Це лише мої мрії, нездійсненні й такі неосяжні. Моя сором’язливість змушувала приховувати свій хист від оточуючих.

Можливо, саме тому й полюбила книги. Лише поринаючи у вигадані світи, живучи чужими історіями, я могла вдихнути на повні груди й не боятися реакції людей. Це настільки мені подобалося, що й на роботу влаштувалася у міську бібліотеку, щоб бути ближче до місця, де є доступ до найбільшого багатства всього світу – книг.

Завдяки цій роботі знайшла місце для танцю, адже відвідувачів майже не було. Одна бабця на день і то рідкість. Світ технологій знищив у людей бажання читати надруковані твори.

Тому зачинялася в великій залі, попередньо закривши фіранки і танцювала, потрапляючи в інший, бажаний моєму серцю, світ.

Я створила власну казку, світ музики та книги, але всьому рано чи пізно приходить кінець.

— Привіт, — почула сумний голос матері.

— Що трапилось, люба? — занервувала я, відчуваючи не ладне.

— Еліс…

— Що з сестрою?

— Еліс… — мама так нервувала, що не могла вимовити ні слова.

— Я зараз знепритомнію, скажи що трапилося, — не знаю чи то через хвилювання, чи ще щось, але я дійсно почувалася недобре, все пливло перед очима.

— Хвороба повернулася, — заплакала рідна. — Вона в лікарні.

З моїх рук випав телефон і я безсило сповзла на підлогу, сльози полилися рікою.

В цьому жахітті була одна радісна новина – лікарі сказали, що після двох операцій,  проблеми з серцем остаточно зникнуть й перестануть псувати життя Еліс, майбутнє якої ще попереду.

Було дуже шкода вісімнадцятирічну сестричку. Адже через постійний нагляд лікарів, вона не мала змоги повноцінно користуватися радощами життя. Їй довелося відмовитися від бюджетного навчання й на рік забути про все, що так довго здобувала. А тепер ще й її постійним місцем перебування стала лікарня.

Негайна операція могла б допомогти сестричці, але сума в сто тисяч доларів, для нашої сім’ї, в якій було три дівчини – я, мама й Еліс, була просто непідйомною. Добре, що хоч моя найкраща подруга нещодавно закінчила навчання й почала працювати хірургом в клініці. Якби не її допомога, не знаю, що б ми робили.

Ситуація з Еліс вибила мене з колії. Я всі дні блукала немов привид, в роздумах, що робити далі.

Звісно, можна було б влаштуватися ще на одну роботу, але знайти її в нашому містечку Мехіко, яке знаходиться в малонаселеному штаті Міссурі – неможливо та й таку суму заробити за декілька місяців буде дуже складно.

Я блукала містом, не розуміючи, куди йду. Щось манило мене. Зрештою, опинилася перед занедбаною будівлею на околиці міста.

Як тільки доторкнулася до ручки, двері зі скрипом відчинилися, запрошуючи гостю в середину. Я не змогла встояти, хоча й тремтіла перед невідомим та повільно пройшла до старовинного та водночас елегантного будинку, розглядаючи все навколо.

— Вау! — не стримала захоплення цією небачено красивою та старовиною спорудою.

Мою увагу одразу привернув старенький сріблястий програвач у великій кімнаті, схожій на бальну залу. Рука потягнулася до клавіші ввімкнення й будинок заполонила чудова музика.

Мабуть, тут була збірка саме тих пісень, які були найкращими в той період, коли це приміщення кожного дня відвідували десятки або й сотні людей. Стовідсотково була в цьому впевнена, адже прогулявшись по будинку, побачила майже порожні від меблів зали, нечисленні стільці та певний специфічний реманент, назв якого навіть ніколи не чула. Тоді я нарешті зрозуміла, що це колись була танцювальна студія.

Було відчуття, десь на рівні підсвідомості, що це приміщення явно не таке звичайне, як здається на перший погляд.

Оглянувши численні нагороди, я побачила величезну кількість плакатів з Джинджер Роджерс. Мабуть, саме на неї тут рівнялися й хотіли стати такими ж чудовими танцівниками й танцівницями, як вона. На плакатах, в основному, були дати тисяча дев’ятсот сорокових років, а, отже, будинку вже майже сто років. Дивно, але він так чудово зберігся.

Здавалося, щоб повернути все як раніше, необхідно просто прибрати та замінити фіранки. Я так надихнулася всією цією атмосферою, що не втрималася та почала танцювати.

Ох, яке ж це прекрасне відчуття – просто рухатися, позбутися всіх зайвих емоцій, кружляючи по залу під ритм музики.

Мабуть, минуло вже кілька годин, а я все ще не припиняла свій легкий танець. Потрібно було повертатися додому, вигадати, як допомогти сестрі. Небажання повертатися в сіру реальність, змушувало залишатися в цьому будинку, допоки сили не полишать мене.

Раптом мої очі вловили рух за вікном. Здавалося, що це була людина, але хто може бути тут та ще й о такій порі? Відкинувши всі сумніви продовжила ловити ритм.

Мозок взагалі відключився, здавалося наче ноги й руки живуть окремим життям. Я танцювала без жодного жалю до себе, мене несла повільна мелодія. Рухи були плавними та непідкореними. Я могла забути, забути про все й потрапити у власну країну: мінорів, до, мі, солів й неземних хвиль музики.