9 глава

— Ангеліно, я гарно виглядаю? — вже вкотре запитала в мене Аня, кружляючи біля нашого старого дзеркала. Я закотила повіки й важко видихнула. 

— Анно-Луїзо, ти справді думаєш, що щось змінилося за останні декілька хвилин? Ти все ще виглядаєш неперевершено. Проте, якщо ти не закінчиш це любування перед дзеркалом, то Тимофій нас не дочекається, — промовила я, підводячись з ліжка. 

Половину свого єдиного вихідного в цьому тижні я потратила на шопінг з найкращою подругою. Я дуже не любила це дійство, через яке в мене навіть розболілася голова. Єдиний плюс від цієї каторги — це те, що я придбала подарунок для Тіма. Надіюся, що йому сподобається та книга. Наскільки я пам‘ятаю, то мій друг обожнює детективи. 

— Гаразд. Ходімо вже, — промовила Аня, беручи до рук коробку з капелюхом. 

— Не переймайся. Усе буде гаразд, — підбадьорливо додала я, поплескуючи подругу по плечі. 

— Надіюся на це, — відповіла Аня з легкою усмішкою на обличчі. 

Я ще раз обвела подругу поглядом згори до низу. Ця сукня з золотистих паєток дуже личила їй. Над макіяжем та зачіскою вона також дуже постаралася. Чорні дизайнерські туфлі на шпильках ідеально доповнювали її образ. Я намагалася відмовити Аню від ідеї брати саме це взуття, тому що воно завжди натирає їй ноги. Проте, вона сказала, що готова один вечір потерпіти заради Тіма. Надіюся, що мені потім не доведеться нести її на своїх плечах. 

Ми зачинили свою кімнату й попрямували на зупинку. Добре, що наш автобус приїхав вже через декілька хвилин і ми б мали встигнути якраз вчасно. Я не була фанаткою клубів чи подібних закладів, але інколи мені все ж таки доводилося в них бувати. Сьогоднішній день був один з таких винятків. 

— Надіюся, що ти не образишся, якщо я залишу тебе саму на цій вечірці. Мені потрібно поговорити з Тімом наодинці. Це займе час. — Я з розумінням кивнула на слова подруги. 

Чесно кажучи, то я зараз хвилювалася не менше, ніж вона, хоча я й добре знала Тимофія. Він не здатен образити Аню. 

— О’кей. Надіюся, що на вечірці будуть якісь мої знайомі, — відповіла я, присідаючи на вільне місце в автобусі. Якийсь милий хлопець поступився мені місце. Я посміхнулася незнайомцю у відповідь. 

— Матвійчик би цього не схвалив, — промовила Аня, ледь стримуючи усмішку. Я легко вдарила її по коліні. Та ледь втримала рівновагу. Якийсь дідусь, що стояв позаду неї косо глянув на мою подругу. 

— Вибачте, — винувато прошепотіла я. — А ти, — я погрозливо помахала в Ані перед очима, — не починай навіть. — Я вже пошкодувала, що розповіла подрузі про ту нашу дивну розмову з Соколовським після кастингу.

— Ангелінко, перестань злитися. Ви з Матвійчиком — ідеальна пара. Впевнена, що любов у цій історії переможе. Наскільки довго ти зможеш обманювати саму себе та чинити опір власним почуттям? 

— Настільки зможу, Аню. Нічого такого не буде, — відповіла я, переводячи погляд на вікно. Між нами з Матвієм є певна хімія, але не більше. Я не дозволю перерости своїй ненависті в любов. Не зможу, навіть якщо захочу. 

— Наша зупинка, — промовила подруга, штовхаючи мене в плече. Я швидко підвелася й ми вийшли. — Не спи! Вмикай цей клятий навігатор, бо ми до того «Вавилону» і до завтра не дійдемо. — Я згадала, як востаннє, коли ми йшли за навігатором, то запізнилися на 20 хвилин. Сподіваюсь, що цього разу буде швидше. 

Я швидко вбила адресу клубу й ми попрямували вперед. 

— Мені здається, що цей штучний інтелект має щось проти нас, — пробурмотіла собі під ніс Аня, після 5 хвилин пошуків клубу. Я роззирнулася навколо. Раніше я ніколи не була в цьому районі й поняття не маю де ми зараз знаходимося. — Поверніть праворуч, поверніть праворуч, — покривилася Тарновська навігаторові. Це викликало в мене усмішку. — А ти чого либишся? Направо навіть дороги немає. Дай сюди! — Вона забрала в мене телефон і почала щось там клацати. — Йдемо туди, — Аня вказала рукою на вузький провулок, де було припарковані багато автомобілів. Здається, ми на правильному шляху. 

Ще через 10 хвилин ми таки добралися до цього клубу.

— Алилуя! — радісно вигукнула моя подруга біля входу. — Навіть 100 років не минуло.

Охоронець косо глянув на неї й тим самим нагадав мені того дідуся з автобуса. Я взяла подругу під руку й повела її до клубу. Ми зайшли всередину й нас одразу ледь не збив з ніг офіціант, який кудись поспішав. 

— Вибачте, дівчатка, — промовив він, підтримуючи рукою тацю з випивкою. 

— Все гаразд, — відповіла я, шукаючи в сумочці свій гаджет. Тут доволі людно й знайти Тимофія буде доволі проблематично, тому я вирішила написати йому. Через декілька секунд я отримала відповідь. 

Тімі: Ми на другому поверсі. 

Я вказала Ані на сходи й ми піднялися ними вгору. Загалом, заклад мені навіть сподобався. Поєднання чорного, білого та рожевого кольорів здалося мені доволі гармонійним. 

— Привіт, дівчата, — з усмішкою промовив до нас Тимофій. 

— Привіт, Тімі! Вітаю тебе з цим прекрасним днем. Залишайся таким же класним другом і дуже хорошим та добрим хлопцем. Успіху тобі в усіх твоїх починаннях. Надіюся, що колись ти станеш відомим на весь світ хокеїстом, як ти й мрієш. Ще раз вітаю, — промовила я та вручила йому свій подарунок. 

— Спасибі, Ангелінко. Мені дуже приємно. — Тимофій міцно обійняв мене. 

— І тобі дякую за те, що маю такого хорошого друга, як ти, — щиро промовила я. Тимофій і справді був прекрасною людиною та другом. Мені дуже пощастило з ним. 

Проте, під час наших обіймів я відчувала себе якось некомфортно. Неначе щось заважало мені. Я роззирнулась навколо й зрозуміла в чому справа. За барною стійкою сидів Матвій та ще декілька хлопців з хокейної команди. Вони розмовляли про щось, але Соколовський не зводив з мене погляду. 

— Тимуля, — лагідно промовила Аня, поправляючи свої ідеальні локони, які були зібрані у хвіст. Її закоханий погляд говорив все замість неї. Чому наш друг за весь цей час не помічав його? — Я також приєднуюся до всіх вітань. Будь щасливим, здоровим та успішним хлопцем, який завжди досягає поставлених цілей. Нехай всі негаразди оминають тебе. Ну й звісно, нехай всі твої мрії та заповітні бажання обов’язково здійсняться. Якщо можна, то я б хотіла вручити тобі подарунок пізніше.