8 глава

Я постукала у двері, які вели в кабінет шефа, але він мені не відповів. Тоді я ще раз легенько вдарила пальцями по деревині. Знову мовчанка.

— Анатолію Євгеновичу? — Я відчинила двері й зайшла всередину.

Шеф лежав у своєму кріслі, схилившись над столом. Я навіть не здивувалася, що він спить, тому що з ним таке часто траплялося. Я прокашлялася й він різко підскочив вгору.

— Тобі щось потрібно, руденька? — запитав він, переводячи погляд на ввімкнений телевізор. — Гол! — голосно закричав шеф, неначе він не спав ще декілька хвилин тому.

— Мені потрібно три квитки на допрем’єрний показ фільму «Поєднані бажанням», — промовила я, ближче підходячи до Анатолія.

— Прошу, — він поспіхом дістав їх з верхньої полички свого стола й знову зосередився на грі. — Ще щось? — Я заперечно похитала головою й поспіхом попрямувала з кабінету. — Стій, Ангеліно. На сьогодні ви всі вільні, окрім Софії. Скажи їй, щоб вона зайшла до мене. — Ого! Невже він запам’ятав моє ім’я?

— Гаразд, — відповіла я і швидко покинула кабінет шефа.

Я була рада, що він дав мені ці квитки просто так й водночас ненавиділа його за те, як він поводиться зі своєю дружиною.

— Народ, Гордієнко сказав, що ми вже вільні й можемо йти додому. Всі, окрім Софії. — Я підійшла ближче до дівчини й передала їй прохання Анатолія.

Наша нова редакторка усміхнулася й підійшла до дзеркала, щоб переконатися, що виглядає на всі 100.

— Ну, і чого ви стоїте? Швидко збирайтеся і йдіть геть, — почала підганяти нас Софія.

Я незадоволено кивнула й почала поспіхом збирати всі свої речі в сумку. Ми швидко повимикали всі наші гаджети й пішли.

— Я радію лише тому, що буду вдома на пів години раніше, — промовила Яна, натискаючи на цифру 1 у ліфті.

— І я, — додала Агата. — Андрію, не забудь про те, що завтра ми маємо відзняти репортаж. Наш фотограф й за сумісництвом відеограф, схвально кивнув, не відволікаючись від гри у своєму смартфоні.

Ліфт зупинився й ми вчотирьох вийшли з будівлі.

— Гаразд, зустрінемося завтра, — промовила Яна, обіймаючи нас усіх по черзі.

Я вже хотіла йти в бік свого гуртожитку, але мене зупинив Андрій, доторкаючись до мого плеча рукою.

— Ангеліно, я живу тут неподалік. Давай  я підвезу тебе, ти й так втомилася після важкого дня на роботі й в універі, — запропонував друг, вказуючи рукою на свій байк. Раніше я не каталася на такому транспорті. Було трохи лячно, проте, я люблю такі експерименти. Тим паче, що й сил, щоб йти пішки, в мене вже практично не залишилося.

— Гаразд, — промовила я, прямуючи вслід за Андрієм на стоянку. Він простягнув мені шолом і допоміг його застібнути.

— Я не буду їхати швидко. Ти головне добре тримайся.

— О’кей.

Через три хвилини ми вже були на місці. Мені сподобалося кататися на байку. Я радісно зістрибнула з залізного коня Андрія й скинула з себе яскравий шолом.

— Спасибі. Зустрінемося завтра на конкурсі. Бажаю тобі удачі, — щиро промовила я, обіймаючи Андрія. Я була доволі тактильною людиною і мені подобалося обіймати людей на прощання.

— І тобі бажаю удачі.

Чомусь Андрій не спішив випускати мене зі своїх обіймів. Я відчувала себе трохи ніяково й, чесно кажучи, не зовсім розуміла що зараз відбувається. Відштовхувати фотографа мені не хотілося, принаймні через елементарну ввічливість, але й стояти так теж не вихід.

Раптово й зовсім не очікувано для мене Андрій швидко нахилився й поцілував мене. Я навіть не встигла зреагувати. Стояла, як вкопана, навіть не поворухнувшись.

— Андрію, це… — Я відсторонилася й глянула на свого колегу. Чорт! Як я не здогадалася раніше?

— Ліно, ти подобаєшся мені, — з легкою усмішкою промовив він. Прокляття!

— Андрію, пробач, але це не взаємно, — відповіла я. Мені не хотілося робити йому боляче, проте, я не могла давати йому марних сподівань. Я люблю його, але виключно як друга. Між нами нічого не може бути. Тим паче, що зараз мені потрібно зосередитися на помсті.

Фотограф розчаровано відвів погляд в бік. Я бачила, що він не може підібрати потрібних слів. Здається, зараз вони були зайвими. Я важко видихнула й попрямувала в бік гуртожитку.

На щастя, ніхто не бачив, як ми цілувалися, інакше мені б прийшлося ще затикати рота цим нестерпним пліткаркам.

Я швидко піднялася на другий поверх. Двері в нашу кімнату були відчинені навстіж і звідти було чутно музику. Я зайшла всередину й побачила повний хаос та безлад.

— Аню, що тут відбувалося?

Я попрямувала до свого ліжка. По дорозі ледь не спотикнулася об якусь коробку. Навіть сумку ніде будо покласти через те, що мій стіл був вкритий якимись тканинами.

— Вибач, я все приберу. Просто не могла знайти одного важливого ескізу. — Подруга простягнула мені красивий чорний капелюх. — Красивий? Я сама виготовила його для Тимофія. — Річ і справді була прекрасна. В Ані хороший смак.

— Дуже. Впевнена, що він сподобається Тіму й доповнить його колекцію капелюхів. — Я забрала тканини зі своєї полички й поклала їх в коробку, щоб звільнити хоч трохи місця. Радувало тільки одне — на завтра немає домашнього.

— Я подарую йому цей капелюх на день народження й зізнаюся у своїх почуттях, — промовила подруга, запаковуючи цей шедевр у велику синю коробку з бантиком.

— Молодець! Впевнена, що Тімі кохає тебе не менше, ніж ти його й все у вас буде гаразд. — Аня схвально кивнула, обіймаючи мене.

— Добре. Потрібно прибрати весь цей безлад.

— Я тим часом приготую нам щось на вечерю, — запропонувала я, встаючи з ліжка. Подруга схвально кивнула й ми обоє взялися за роботу…

— Я скажу викладачці про те, що ти запізнишся, — промовила Аня до мене. — Впевнена, що ти переможеш. — Я була безмежно вдячна їй за підтримку, бо з самого ранку я хвилююся через це кляте прослуховування.

— Дякую.

Я попрямувала в бік 105 кабінету, біля якого вже зібралася черга з усіх охочих взяти участь в конкурсі. Більшість з цих студентів я бачила вперше. Мабуть, це першокурсники. Чомусь усі боялися зайти всередину. Дивні вони. Я зайшла перша й побачила Матвія, викладачку й ще одну її колегу.