4 глава

Ми вчотирьох попрямували сходами в підвальне приміщення, де знаходилась спеціальна кімната, в якій Стас зазвичай влаштовував різні ігри. Він був доволі азартним хлопцем, який любив пограти з кимось і байдуже що.

«Правда чи дія» — гра для школярів. Дурні завдання, недотепні питання й не більше. У мене не було жодного бажання грати в цю нісенітницю, але я дуже хотіла втерти носа Матвію. Занадто вже високої думки про себе цей хлопець. Проте, тепер мені буде дуже легко помститися йому, бо я не почуватимуся винною. Він такий же мерзотник, як і його батько.

— Прошу, Ангеліно, — промовив Стас, вказуючи мені на вільне місце за великим шкіряним диваном. Я вдячно кивнула й взяла зі столу ще одну «Піна коладу», після чого почула незадоволений зойкіт моєї подруги. Здається, це була її випивка, проте, цей коктейль тепер мій. Терміново потрібно освіжитися, інакше я закиплю, як старий бабусин чайник.

— Ну що ж, товариство, розпочнімо нашу гру, — урочисто промовив Стас.

Я роззирнувся навколо, щоб побачити всіх гравців. Окрім Матвія, Христі, Стаса та Ані, тут ще були Тимофій та його одногрупниця Василина. Також я помітила декількох нападаючих з хокейної команди. З цими хлопцями я добре була знайома, бо часто робила про них якісь матеріали для «Pro vse».

Свят навіть підморгнув мені та помахав рукою. Я теж привіталась з ним за допомогою жестів. Проте, Соколовський навіть сюди втрутився й кинув на свого друга по команді погрозливий погляд. Святослав все зрозумів й зосередився на своєму коктейлі. Як же мене бісить цей Матвій. Те, що він новий капітан ще нічого не означає! Нехай не думає, що зможе керувати хлопцями, як маріонетками.

— З правилами всі знайомі, тому стартуємо.  Хто хоче бути першим?

Аня та Матвій одночасно піднесли руки вгору. Свят вказав на мою подругу рукою і я переможно усміхнувся. Добре, що хоч на нього не діє чарівність Соколовського.

— Правда чи дія, Василино? — промовила Аня, поправляючи свій корсет.

— Правда, — тихо відповіла брюнетка. Ця дівчина здавалася мені доволі сором’язливою та скованою. Навіть не віриться, що в майбутньому вона буде адвокаткою.

Я подумки поспівчувала Василині, тому що добре знала Аню. Моя подруга хоч і не хотіла бути журналістом, проте, я можу назвати її профі в цій справі. Вона завжди дає дуже цікаві, креативні та гострі запитання.

— Чи є в цій кімнаті той, хто тобі подобається? — запитала подруга, ледь стримуючи свою посмішку.

— Є, — призналася Василина. Її щоки одразу почервоніли через посвистування хлопців.

— І хто ж цей щасливчик? — продовжила свій допит Аня. Проте, Василина заперечно похитала головою.

— Це вже друге запитання. Тепер моя черга.

Мені теж було цікаво, хто ж подобається цій загадковій брюнетці, проте, правила є правила і їх потрібно дотримуватися.

— Якщо тобі випаде можливість дізнатися хто об’єкт обожнювання Василини, то будь ласка, запитай про це в неї, — прошепотіла мені на вухо подруга. Було помітно, що вона вже згорала від цікавості.

— Гаразд, — відповіла я, не відводячи погляду від Матвія.

Зараз мені хотілося стерти цю нахабну посмішку з його обличчя й позбутися Христі, яка сиділа в нього на колінах. Мені потрібно прогнати цю дівчину, щоб добитися уваги Соколовського. Якщо я не зроблю цього, то весь мій план піде коту під хвіст.

— А ти тоді позбудься Христі, подруго, — прошепотіла я, нахилившись до Ані. Тарнавська подарувала мені свою чарівну посмішку на всі 32 й підморгнула.

Через 15 хвилин набридливої білявки не стало за нашим столом. Аня загадала їй випити доволі велику кількість текіли. На превеликий жаль, бідолашна Христинка виблювала її. Добре, що брат цієї навіженої також був на вечірці й забрав її додому.

— Ви двоє затіяли якусь свою гру? — звернувся до нас Тимофій. Ми з Анею лише тихо засміялися.

— Тимофійчику, цей вечір перестає бути нудним. Насолоджуйся останнім днем літа й не втручайся, — відповіла я.

— Надіюсь, що ви не натворите дурниць, — відповів друг, попиваючи свій сік. Мені навіть шкода, що він за кермом і не може відірватися з нами на повну.

Нашу увагу знову привернув Матвій.

Весь вечір він був доволі мовчазним. Лише його проникливий погляд нагадував мені про те, що хлопець ще досі в цій кімнаті.

— Правда чи дія, Анно-Луїзо? — звернувся він до Тарнавської.

Я перевела погляд на подругу, яка міцно стиснула пальці в кулаках. Вона попросила її так не називати, але Соколовський вперто продовжував ігнорувати її прохання. От козел!

— Дія… І можна просто Аня, — відповіла вона з максимальною ввічливістю, яку могла проявити в такій ситуації.

— Поцілуй Тимофія, — відповів той, поправляючи комірець своєї сорочки.

Я ледь втримала в руках свою «Піна коладу» через його безглузде завдання.

— Я не буду цього робити, — відповіла Аня.

Я помітила, як подруга помітно зблідла. Лише я знала в чому справа й зараз мені потрібно втрутитися.

— Аня та Тимофій — найкращі друзі. Вони не будуть виконувати твоє дурне завдання, — відповіла я, ставлячи на стіл порожній стаканчик.

Інші гравці з цікавістю спостерігали за нами. Всім хотілося дізнатися чим закінчиться ця гра. Навіть ті, хто вже змирився й посапував на дивані, прокинулися й уважно слідкували за нами.

— У цієї гри є правила і їх потрібно виконувати, — з ноткою нахабності та сарказму промовив Матвій. В його погляді я чітко бачила виклик.

— Придумай інше завдання, Соколовський, — промовила я, кладучи руки на стіл.

Я вже досягала точки кипіння. Якщо він не погодиться, то точно сьогодні отримає від мене ляпаса.

— Лише якщо ти виконаєш його. — Я важко видихнула й нахилилася до нього ближче.

— Гаразд, але ти даси Ані спокій, — відповіла я.

— Тобі не сподобається моє бажання, руденька.

— Твоє бажання не може бути гіршим, ніж ти сам, Матвійчику, — відповіла я.

Кімнатою знову прокотилися тихі голоси. Атмосфера ставала ще більш напруженою.