1 глава

Я ненавиділа у своєму житті три речі: тарганів у гуртожитку, семінарські заняття Зоряна Костюка та щомісячні зібрання нашого боса. Зараз же мені прийдеться витратити пів години свого дорогоцінного часу, щоб послухати безсенсовні дорікання Анатолія, який вже явно не в гуморі через запізнення нашої головної редакторки. Хоча, сумніваюсь, що цей старий недоумок хоч колись має хороший настрій. 

— Де цю Соломію носить? — роздратовано промовив він, вистукуючи своїми грубими пальцями по дерев‘яному столі. На його лиці з’явилася незадоволена гримаса, від якої я скривилась. 

Всі мовчки почали переглядатись між собою. Яна нервово закусила губу та опустила очі. Вона працює в редакції близько двох місяців, але ще досі здригається від кожного слова, промовленого нашим босом. Я ж вже привикла до його нахабної поведінки. 

Було бажання встати з-за столу, висловити йому все, що я про нього думаю, грюкнути дверима й піти назавжди з цього жахливого місця. Інколи мені навіть снилось, що я це роблю уві сні, але, на жаль, цього ніколи не трапиться в реальності, бо мені дуже потрібна ця робота. Якщо я втрачу її, то мені прийдеться покинути універ, а цього я допустити не можу. 

Анатолій незадоволено хмикнув собі під ніс та заплющив очі. Через декілька секунд він розплющив їх (на жаль) і звернувся до Софії. 

— Софійко, зроби мені кави. Як я люблю. Ну ти знаєш. 

Секретарка жваво підвелась з крісла, поправила свою червону спідницю-олівець й з посмішкою на обличчі відповіла: 

— Звісно, Анатолію Євгеновичу. 

Мене ледь не вивернуло від її писклявого голосу. Якщо вона думає, що це звучить сексуально, то точно помиляється. 

Я впилась нігтями у власну шкіру, щоб прийти до тями, бо мої нерви вже були на межі. Мене переповнювало почуття провини й страшенне бажання розповісти всю правду про Анатолія його бідолашній дружині, яка навіть не здогадується, що її чоловік зраджує їй з молоденькою секретаркою. Я страшенно не любила брехунів та зрадників й водночас у мене були зв’язані руки, бо якщо я розповім їй правду, то втрачу цю роботу. А хто ще візьме студентку-журналістку на роботу з гнучким графіком в столиці України? Мабуть, ніхто. Тому, ця робота потрібна мені навіть більше ніж вода чи повітря. 

Через декілька хвилин в кабінет знову зайшла Софія з невеличкою срібною тацею. Вона швидко підійшла до Анатолія та поставила біля нього чашку з запашною чорною кавою. Мій погляд був прикутий до спини дівчини, по якій повільно спускалася рука боса. Він стиснув її сідниці й хтиво посміхнувся у відповідь. 

Я відвернула голову в бік великого панорамного вікна, щоб не спостерігати за цим лайном. Мені навіть складно уявити скільки разів він спав з нею в цьому кабінеті й в інших місцях, поки його хвора дружина проходила лікування закордоном. Бісів зрадливий покидьок! Терпіти не можу таких «чоловіків». Огидні картинки з’явилися в моїй голові, тому я легко потрусила нею, щоб це жахіття зникло. 

Потрібно відволіктись…

Я почала розглядати краєвид, що був за вікном. Єдиний плюс цього місця — це великі панорамні вікна, з яких можна побачити неймовірно красивий Київ. Як же мені хотілось зараз прогулятися однією з вуличок столиці, попиваючи апельсиновий сік та насолоджуючись піснями вуличних музикантів. Саме так я уявляла свій останній день літа в цьому році, але натомість мені приходиться сидіти на роботі й терпіти Анатолія. 

— Де, чорт забирай її носить??? — повторив Анатолій, грюкнувши по столі. 

Залишки його кави потрапили на стіл. Шкода, що не на його дорогий костюм. Можливо б він поїхав додому, щоб переодягнутись і забув про це кляте зібрання. 

Мій смартфон загорівся і я помітила повідомлення: 

Соломія: Буду через 2 хвилини. Наскільки він злий? 

Я витерла руки сухою серветкою, бо вони вже встигли спітніти від спеки й відповіла їй: 

Ангеліна: якщо по 10-бальній шкалі, то всі 12. 

Вона переглянула, але нічого мені не відповіла. Думаю, що після такого повідомлення вона буде не через дві хвилини, а через одну. Я вгадала й вже зовсім скоро Соломія з’явилась в кабінеті шефа.

Її коротке волосся було розбурхане в різні сторони, по чолі стікав піт, блискавка сумочки не була до кінця застібнутою, поясок на платті «обернувся» в інший бік. Вона точно поспішала, але все одно не встигла прийти вчасно. 

Я поглянула на годинник. 11:12. Вона запізнилась на цілих 12 хвилин або якби сказав Анатолій: Ти пропустила пів робочого дня! За цей час можна вже було б написати 3 новини!

— Тебе звільнено, — сухо промовив він, проводячи рукою по своїй лисині. 

Я здивовано глянула на нього, не змігши вимовити навіть слова. Надіюсь, що це невдалий жарт, бо звільнити Соломію — це найгірше рішення, яке тільки можна було прийняти. 

— Мій син захворів. Я мала відвести його до лікарні. Після цього я потрапила в затор. Пробачте, це більше не повториться. — Редакторка міцно стиснула ремінець на своїй сумочці й винувато опустила очі, хоча й не мала б цього робити. 

Анатолій дуже часто запізнювався або взагалі забував про зустрічі, які сам й призначав. Він не може звинувачувати людей в непунктуальності, бо й сам такий. Тим паче, що в Соломії була справді дуже важлива причина. 

— Мені байдуже на твої проблеми, бо я плачу тобі гроші не за твої запізнення! — додав він, спрямовуючи на редакторку свій грізний погляд. 

— За 15 років, які я тут працюю, я запізнилась лише тричі. Анатолію Євгеновичу, я вклала всю себе в «Pro vse». 

Ця дурна назва нашого медіа знову почала «різати» мені вуха. Не знаю, що було в голові у нашого шефа, коли він придумав це. Мабуть, таргани в його макітрі тоді влаштували добрячу гулянку, бо іншого пояснення в мене немає. 

— Редакція більше не потребує тебе. Ти вже дала їй все, що змогла. 

Слова шефа стали болючим ударом і по моєму серцю. Як він може так вчиняти? Я перевела погляд на Соломію й помітила, як крихітні сльозинки скочуються з її лиця на білосніжну сорочку.