Розділ 12

Стою осторонь, склавши руки на грудях, і спостерігаю за тим, як Марк возиться з моїм капотом. Він нахиляється, щось уважно розглядає, щось клацає і підкручує.

Для мене все, що там, під металевою кришкою – суцільна темрява. Як інший всесвіт, куди мені навіть не хочеться занурюватися. Але вигляд чоловіка, який знає, що робить, чомусь заворожує.

– Ти що, розбираєшся в машинах? – питаю, не стримавшись.

Марк піднімає голову. На його обличчі – усмішка. Та сама до болю знайома, така схожа…

У грудях щось спазмом стискається. Я відводжу погляд, бо ще трохи – і втрачу контроль над собою.

“Та годі, Стасю”, – обриваю себе подумки. – “Це не Тимур. Це інша людина. Це наречений, якому ти маєш влаштувати грандіозне весілля.” 

– Я у багатьох речах розбираюся, – нарешті відповідає він, і я відчуваю, як у голосі звучить іронія. – Спробуй завести ще раз.

Сідаю за кермо, повертаю ключ – і… двигун оживає. Світ за мить стає яскравішим.

– Та ну! – майже вигукую, сміючись. – Завелася!

Усміхаюсь на повні груди. Справжня, щира усмішка. Та, що трапляється нечасто. І саме в цей момент двері відчиняються – Марк стоїть поруч, дивиться на мене уважно. Його погляд затримується на моєму обличчі, і усмішка на моїх вустах завмирає. Його очі повільно, ніби ковзаючи, рухаються від моїх губ до очей.

Мовчить. І я мовчу.

Це всього лише мить, але вона здається довшою за цілу годину. Мені хочеться щось сказати, пожартувати, зруйнувати цю напругу, але в голові порожньо.

Марк відходить від дверей і зачиняє їх за мною.

Я ще хвильку сиджу нерухомо, бо серце не хоче повертатися до нормального ритму. Коли ж виходжу з машини, притримуючи дверцята, бачу, як Марк саме опускає капот. Його руки трохи забруднені, але він на це взагалі не зважає.

Наші погляди знову зустрічаються, і цього разу я перша відводжу очі. Бо якщо дивитимусь ще хоча б секунду – забуду, як дихати.

– Дякую, – кажу, намагаючись зробити голос стабільним. – Справді, виручив.

– Завжди радий допомогти, – спокійно відповідає він, але в його голосі щось ледь помітно змінюється. Наче м’якість, чи… турбота?

Я обводжу поглядом небо. Воно вже тьмяніє. Сутінки стрімко огортають усе довкола, і тільки зараз помічаю, наскільки темно стало навколо. Місто ще десь там, а тут – дорога, лісосмуга… і цвинтар за поворотом.

– Я, мабуть, поїду. Вже пізно, – киваю в бік траси. – Якось не хочеться зустрічати ніч у компанії могил.

Його усмішка тінню проходить по обличчю, але він не заперечує.

– До зустрічі, Марку, – тихо додаю і сідаю за кермо.

Заводжу авто. Воно вже не капризує. Напевно, завдяки йому.

Виїжджаю на дорогу й поволі рушаю в бік міста. В дзеркалі заднього виду бачу, як він іде до своєї машини. А через хвилину вмикаються фари. Він слідує за мною.

І хоч дорога темна, мені несподівано спокійно. Його авто тримається на невеликій відстані позаду. Не обганяє. Не сигналить. Просто їде поруч, на безпечній відстані. Як тінь. Як захист. Як щось невимовне.

Це триває аж до в’їзду в місто. Там, на одному з роздоріж, його авто повертає праворуч. Я ж їду прямо.

І лише тоді розумію, як сильно напружувалася всі ці кілометри.

Додому повертаюсь зовсім без сил. Знімаю туфлі ще в коридорі й майже силою тягну себе до ванної. В душі стою довго, просто дозволяю воді текти по тілу, змити напругу, втому, емоції. Вода гаряча, але мені від цього легше – наче вона витягує все зайве, залишаючи мене трохи порожньою. І вперше за багато вечорів у моїй голові тихо. Без запитань. Без образів. Без болю.

Коли лягаю в ліжко, тіло здається важчим за камінь. І навіть думки, які зазвичай тиснуть у скронях до останнього, сьогодні не прориваються. Я просто заплющую очі – й засинаю.

Наступного дня знову робота, знову зустрічі та приготування до святкувань. Насправді я люблю те, що роблю. Робота допомагає відволіктися. Але сьогодні все якось не так, особливо після дзвінка Аліси…

Ми не домовлялися про зустріч і точно все обговорили, але її дзвінок дещо мене напружує. І не дарма. Розумію, що відповісти доведеться, тому роблю це наступної миті. 

– Алло?

– Привіт, Стасю! – надто бадьорий голос Аліси лунає в слухавці. – У мене є ідея. Хочу, щоб ти сьогодні організувала нам невелику сімейну вечерю. Типу репетиції перед весіллям. Ну, щоб усі побачили місце й оцінили атмосферу. Ресторан той самий, де буде церемонія. Що скажеш?

Я кліпаю кілька разів, думаючи, що ослухалась.

– Алісо, ми не узгоджували таких речей. І, якщо чесно, це не входить до переліку обов’язків. У мене й так багато завдань на цей тиждень, а сьогодні…

– Ой, не перебільшуй, – весело сміється вона. – Це ж просто вечеря. А ти, звісно, отримаєш доплату.

Аліса не розуміє, що справа зовсім не в грошах. Я зітхаю, витираючи піт з чола долонею. Всі мої м’язи напружуються.

Бо я одразу розумію: якщо я організую цю вечерю, то точно побачу батьків Марка. І начебто я готувалася до цього. Навіть погодилася на цю роботу, щоб позбутися привидів минулого, але не думала, що ця зустріч відбудеться так швидко.