Розділ 11

Стася

Ми виходимо на вулицю, і свіже повітря б'є мені в обличчя. Я роблю глибокий вдих, ніби намагаючись видихнути все те, що щойно сталося всередині. Марк. Його погляд. Його дотик. Його… мовчання.

Я піднімаю очі на Дениса – він іде поруч, щось розповідає, усміхається. І я намагаюся слухати, але відчуваю, як у грудях пульсує тривожність. Вона ще не гучна, але вже знайома.

Я розумію, що ця зустріч з Марком у ресторані – це просто випадковість, але щось надто багато цих випадковостей останнім часом. І саме це мене напружує.

Коли сьогодні перед обідом Денис зателефонував і запропонував зустрітися в ресторані, я погодилася, не вагаючись, але зараз відчуття щастя потроху розвіялося. 

– Я, мабуть, поїду, – кажу м’яко, коли ми зупиняємось біля мого авто. – Мені ще треба повернутись в офіс, маю ще одну зустріч сьогодні.

– Звісно, – Денис не заперечує, лише дивиться на мене якось занадто прискіпливо.

Я дістаю ключ, натискаю кнопку, і замки клацають. Тягнуся до дверцят, та щойно беруся за ручку, Денис кладе руку на двері й не дає мені їх відчинити.

– Що ти робиш? – питаю, трохи розгублена. Погляд автоматично зустрічає його – серйозний, уважний, ніби шукає щось на моєму обличчі.

– Можеш пояснити, що відбувається? – його голос спокійний, але глибший, ніж зазвичай. – Ти знаєш того чоловіка, що стежив за тобою в ресторані?

– Ти про кого взагалі? – відчуваю, як у горлі пересихає, хоча вже чудово знаю, про кого мова.

Я до останнього сподівалася, що Денис нічого не помітить, але ж він не ідіот кінець кінцем.

– Той чоловік у костюмі, з яким ти обмінювалася поглядами, – він робить паузу. – Хто він?

– Мій клієнт. Я організовую його весілля, – відповідаю. – Дуже масштабне дійство, до речі. 

– Зрозуміло, – Денис киває, але мені здається, що він не задоволений моєю відповіддю. – Зустрінемось ввечері? 

– Не впевнена, – шепочу. – Я наберу. 

Сама цілую Дениса в губи та роблю крок назад. Поцілунок короткий, та й поцілунком його назвати важко. Розумію, що зробила це, щоб швидше закінчити цю розмову. 

Насправді я не готова розповідати, хто Марк насправді. Поки що не готова. Нехай він залишається просто моїм клієнтом, і не більше. Я сама готова переконувати себе в цьому, і буду переконувати всіх навколишніх. 

Я знову повертаюсь в офіс. Проводжу зустріч і намагаюсь ні про що не думати. На жаль, це не так просто, як може здаватися, бо думок у голові стільки, що та починає боліти.

Клацаю пальцями по столу, хоча навіть не помічаю, що роблю це. Наче тіло саме шукає вихід енергії, яка залишилась після тієї зустрічі. Або після слів Дениса. Або – після погляду Марка, від якого все ще трохи пече десь під ребрами.

На моніторі – відкритий план розміщення зон у ресторані – той самий, над яким я мучилася разом з Алісою. Треба затвердити деталі, зробити кілька дзвінків, але я лише переводжу погляд з однієї лінії на іншу, нічого не бачачи.

Марк – не Тимур. Але кожного разу, коли я бачу його – щось всередині мене наче розривається. Схожість іноді здається болісною, іноді лякаючою, іноді – чарівною. Як сьогодні. Як у той момент, коли я стояла в коридорі ресторану й відчувала його руку на своєму лікті. Коли бачила в його очах запитання, на які не хочу – або не можу – відповідати.

І Денис. Його погляд після мого “я наберу” не виходить із голови. Я бачила біль. Сумніви. Можливо, навіть образу. Але зараз я не можу пояснити йому, чому мені складно. Чому я закриваюся. Чому навіть дотик іншого чоловіка змушує мене почуватися винною. Хоча я нічого не роблю. Ні з ким. Ніколи.

Я просто ще не навчилася жити нормально. Не навчилася відпускати минуле. І коли мені здавалося, що я зробила величезний крок вперед, бо дала собі шанс бути щасливою з Денисом, чомусь у моїх думках поселився Марк. 

Чи правильно це? Однозначно ні! Чи можу я якось це виправити? Можу спробувати.

Зітхаю, вмикаю музику у навушниках, відкриваю нотатник – і починаю складати список пріоритетів на завтра.

Робота – це єдине, що завжди тримало мене в тонусі. Все інше – нестабільне, болюче, відносне. А тут хоча б все залежить тільки від мене.

Або ж я просто так себе переконую і ніщо ніколи від мене не залежало. 

Коли закінчую всі справи, на вулиці ще світить сонце. Для мене це поганий знак, бо я не люблю повертатися додому так рано. Ще й думок так багато зараз, які наче вихор кружляють по колу в моїй голові. 

Зупиняюсь біля своєї автівки, дивлюсь на безхмарне небо, і рішення приходить миттєво. 

Я не часто провідую Тимура. Для мене кожен візит на кладовище – як удар ножем поміж ребер, але сьогодні чомусь захотілося… поговорити. 

Востаннє я була у нього кілька місяців тому. Просто в той момент дуже хотіла побачитись хоча б так. Сьогодні таке саме відчуття. Гострої потреби… в ньому. 

Машина зупиняється біля знайомого цвинтаря. Виходжу. Купую в невеличкому магазині червоні троянди і, міцно стискаючи їх пальцями, прямую до центрального входу.