Розділ 10

Марк

Я проводжаю поглядом авто, що віддаляється. Навіть не одразу йду назад до ресторану – стою ще кілька секунд, вдихаючи вечірнє повітря. У голові – легкий хаос. Не від весілля. Не від організації. Від неї.

Стася не виходить у мене з голови, як би я не намагався витіснити думки про неї чимось іншим.

Повертаюся до зали. Аліса все ще на тому ж місці – сидить за столом, схилившись над телефоном. Пальці швидко танцюють по екрану. Мені абсолютно байдуже, з ким вона переписується. Навіть якщо це коханець – мене це абсолютно не торкає. 

Коли я сідаю навпроти, вона підводить очі й широко мені всміхається.

– Нарешті, – тягне вона. – Я вже думала, ти поїхав із нею.

Я не відповідаю на жарт. Просто дивлюсь, як вона відкладає телефон, але її пальці ще кілька разів тягнуться до нього, ніби там щось дуже важливе. 

– То що скажеш? – питає вона, злегка нахиляючись до мене. – Як тобі Стася?

– Вона – професіонал. Спокійна, зібрана, – я киваю. – Думаю, вона впорається.

Аліса усміхається ще ширше:

– Авжеж, впорається. Вона ж виглядає так, наче народилась з органайзером у руках. Навіть якось… занадто правильна. Але це добре. Усе має бути на найвищому рівні.

Мене дратує її тон. Занадто самовпевнений.

– Алісо, – кажу рівно. – Я тебе прошу: не напосідай на неї з вимогами. Дай їй просто працювати.

Вона застигає, а потім кліпає кілька разів.

– Перепрошую? – усмішка на її обличчі тьмяніє. – Ти зараз мене… зупиняєш?

– Я прошу, щоб ти трохи пригальмувала. Весілля буде. Саме таке, як ти хочеш. Але не напосідай на Стасю. Мені вже незручно від того, що я її вмовив, а ти все завалюєш її вимогами. Я думаю, що вона й сама знає, як буде краще. 

– Цікаво, – відповідає Аліса холодніше. – А чого це ти раптом так її захищаєш?

Я знизую плечима, намагаючись не видати надто багато.

– Бо я бачу, як ти поводишся. І мені неприємно. Вона виконує свою роботу, і виконує її добре. 

– Вона ще нічого не зробила, – випалює Аліса. – До того ж її послуги не з дешевих. Слухай, а ви часом не  були знайомі до цього? 

На мить я завмираю. Не через те, що вона має рацію. А через те, що не знаю, що саме сказати. Бо правда – складна. І не така, яку можна викласти за столом ресторану, між коктейлем і замовленням страв.

– Ні. Не були. Але нас дещо таки поєднує, – тихо відповідаю. – Але то не має значення.

– Ммм… – вона піднімає брови, розтягує губи в штучній усмішці. – Окей. Якщо ти так кажеш. Просто… не хотілось би, щоб організацією мого весілля займалась твоя стара знайома. 

– Тобі не варто цим перейматися, – жорстко відповідаю. – Готуйся до весілля, а все інше я візьму на себе.

Аліса мовчить кілька секунд. Потім повертається до телефону. Її пальці знову починають стукотіти по екрану. А я просто сиджу і дивлюсь у склянку з водою, де крізь прозорість віддзеркалюється світло ламп.

Стася не давала мені спокою з моменту, як я побачив її вперше. І з кожним днем стає все важче відділяти минуле від теперішнього. А тепер вона ще й стане частиною мого майбутнього – навіть якщо лише як координаторка весілля.

Наступного ранку їду в офіс, адже справ назбиралось багато. Не люблю відкладати все на потім, і до обіду проводжу три зустрічі. 

Я люблю поринати з головою у роботу, бо тоді не треба думати про те, що й так постійно у моїй голові. Останнім часом там Стася, і що б я не робив – позбутися цих думок не виходить. 

Коли ж лунає стук у двері і ті наступної миті відчиняються, я широко усміхаюся, бо цьому гостю радий завжди. 

– Ну що, пане бізнесмене, як життя? – питає Вадим. Мій друг ще зі шкільних років. 

Ми разом сиділи за однією партою в одинадцятому класі, разом подавали документи до Лондона, разом святкували вступ, разом жили та навчалися. І навіть тоді, коли довкола кожного з нас крутилися дівчата, а потім – серйозні справи, інвестори, перші угоди – ми все одно залишалися друзями. Це єдине, що було стабільним. Він – мій брат, хоча в мене і був рідний.

– Працюю, як бачиш, – кажу з усмішкою. 

– Наскільки мені відомо, ти ще й активно до весілля готуєшся, – друг сідає в крісло навпроти й дивиться на мене уважно. 

Я не відповідаю одразу. Знаю, що він скаже. Вадим завжди вмів бачити крізь фасади. Навіть тоді, коли мені було геть погано після загибелі Тимура, він був єдиним, хто не ставив зайвих питань. Він просто був поруч. Пив зі мною мовчки віскі, коли я не міг говорити. Їздив зі мною на кладовище, навіть коли я не просив. Підставив плече тоді, коли інші боялися навіть підійти.

– Це не зовсім весілля, – нарешті кажу. – Це домовленість. Шлюбний контракт, все офіційно. Після цього – кожен живе своїм життям.

– Марку, – він дивиться на мене довго, в його очах – змішання тривоги й роздратування, – Я все розумію. Розумію, що ти не той самий зухвалий хлопець, яким був у двадцять. І що після смерті Тимура ти наче поставив хрест на всьому, що пов’язане з почуттями. Але, чорт забирай, Аліса? Ти ж сам її не любиш.