Розділ 9

Я за кермом, намагаюся не думати зайвого, але, як завжди, не виходить. Сонце вже хилиться до горизонту, кидаючи м’яке світло на вулиці, а я їду знайомим маршрутом до ресторану, який обрала Аліса – наречена Марка.

Зазвичай такі виїзні огляди я люблю – вони допомагають візуалізувати, уявити кожен сантиметр простору, продумати деталі. Сьогодні ж – трохи інше. Я знаю, кого знову побачу. І хоча, на диво, спокійна, серце десь у глибині все одно тремтить. Марк… Він – не Тимур. Я нагадую це собі, як мантру. Але це не допомагає, коли я бачу його.

Він сидить один за столиком біля вікна, спокійний, уважний. Щось гортає на телефоні. Його профіль – як вирізаний з пам’яті. Високі вилиці. Пряма лінія носа. Ці очі. Я зупиняюсь у дверях на мить, перш ніж зробити крок вперед.

– Добрий вечір, – кажу спокійно, професійно, хоча в голосі все одно щось тремтить.

Він підводить погляд, і в його очах з'являються вогники. А може мені просто здається…

– Добрий, – відповідає, і на вустах з’являється ледь помітна усмішка. – Аліса ще в дорозі, трохи затримується.

Я киваю і сідаю навпроти. Стараюсь не дивитися на нього занадто довго, бо інакше почну помічати, як сильно він схожий. І як боляче це розуміти.

– Гаразд, тоді поки чекаємо, – відкриваю нотатник. – Я хочу поговорити з адміністратором, пройтись по залу, подивитись, чи буде тут зручно для вашої кількості гостей. Уточнити нюанси з обслуговуванням. Якщо Аліса дійсно хоче це місце, то маємо діяти швидко.

– Вона хоче. Впевнений, – каже він, і щось у його тоні мені не подобається. Занадто сухо. Без тепла. Без участі.

Я розумію, що це весілля без кохання, і, якщо чесно, для мене це трохи дико. Та з іншого боку, я рада, що Марк одразу ж вказав на це. Тепер у мене немає зайвих запитань. 

Хоча ні, таки є. Мені цікаво, чи Марку дійсно байдуже, що після весілля йому доведеться жити з жінкою, до якої він нічого не відчуває.

Ми мовчимо кілька секунд. Я дивлюсь у своєму планшеті розміщення столів, пишу щось на полях. А в голові вирує купа думок. Цей чоловік поруч – не Тимур. І все ж… чомусь моє серце не погоджується з цим так легко, як розум.

І як би я не переконувала себе в зворотному, кожна зустріч з ним – це не просто робота. Це випробування.

– Ти впевнена, що справді хочеш цим займатися? – запитує Марк, наче прочитавши мої думки. Його голос тихий, але щирий. – Ти ж знаєш, ще не пізно відмовитись. Ми ще не підписали договір.

Я повільно підводжу очі. В його погляді – не іронія і не зневага. Там турбота. Та сама, яка мене лякає.

– Ти ж сам цього хотів, – відповідаю спокійно, натякаючи на ту розмову, коли він наполягав, щоб саме я організовувала це весілля.

– Хотів. І досі хочу. Але зараз бачу, наскільки це важко для тебе… – він знизує плечима. – Можливо, я помилився.

– Ні, – м’яко заперечую. – Ти не помилився. Я впораюсь. Я роблю свою роботу.

Марк дивиться на мене пильніше.

– Якщо Аліса буде… ну, перегинати палку, – обережно каже він, – ти скажеш мені, добре? Без церемоній. Я хочу, щоб ти почувалася нормально. Щоб ніхто не тиснув.

Я вже відкриваю рота, щоб відповісти, але не встигаю.

Аліса з’являється в залі, і наче грім посеред ясного неба – уся увага переключається на неї.

На кілька секунд я просто не можу відвести очей. Її біла сукня – коротка, мов сорочка, декольте таке глибоке, що мимоволі хочеться прикрити груди рукою. Волосся в неї сяє, мов щойно з рекламного ролика шампуню. Вона буквально світиться впевненістю і напором.

– Нарешті! – вигукує вона гучно, навіть не глянувши на мене, а одразу на Марка. – Ну що, ми починаємо?

Я стискаю пальці на планшеті і все ж усміхаюсь. Цей вечір буде довгим.

– Так, починаємо, – відповідаю і підводжусь. – Давайте одразу пройдемося по залу. Ви впевнені, що хочете церемонію саме тут?

– Абсолютно, – кидає вона і вивертає стегно, ступаючи вперед на шпильках, наче йде подіумом. – Хочу, щоб усі ахнули. І запам’ятали це надовго.

Я кидаю погляд на Марка. Той мовчить і здається абсолютно байдужим.

Невже йому дійсно байдуже? Невже заради вигоди він готовий терпіти цю вискочку? 

Здається, я таки нічого не розумію, бо такі стосунки для мене – табу. 

Я навіть не встигаю зробити ковток води, як Аліса вже стоїть переді мною з сяючою усмішкою, яка геть не відбиває справжньої природи її характеру.

– Давайте почнемо з входу, – каже вона, змахуючи своїми глянцевими локонами. – Я хочу, щоб коли гості заходили, одразу був “вау-ефект”.

Цей ресторан справді гарний – із просторими залами, великими панорамними вікнами та неймовірним освітленням. Але навіть йому буде важко впоратись із масштабами фантазії Аліси.

Ми починаємо з головного входу. Аліса одразу заперечує на пропозицію ставити арку біля входу.

– Ні, тут – ні. Хочу арку біля центрального вікна, щоб на фоні було озеро. Ну, або хоча б ліхтарі, як у Парижі. Ви ж зможете це організувати? – кидає погляд, повний завищених очікувань.