Розділ 8

Щойно за Алісою зачиняються двері, я дозволяю собі вперше за день видихнути. Глибоко і повільно. І наче з цим подихом виходить усе повітря з легенів – я почуваюся, ніби вичавлений лимон.

Мені важко пояснити, чому саме. Здавалося б – звична робота, ще одне весілля, хай і непросте. Але ця зустріч… ніби витягла з мене всі сили. Може, через те, що це весілля – не просто чергове замовлення, а новий етап. Моя особиста терапія. Спроба подивитися в очі минулому і залишитися цілою.

Та, схоже, терапія буде важкою.

Весілля масштабне, амбіційне, з усім можливим пафосом і блиском. Все – для показу. Для фото. Для “подивіться, як ми можемо”. І зовсім не для кохання. Бо коханням між ними не пахне. Хіба що запахом грошей, статусу і взаємних домовленостей. І я цього ніколи не зрозумію. Не хочу навіть намагатися.

Закінчивши справи, я швидко покидаю офіс. Забираю з собою букет – білі троянди, що вже почали трохи розкриватися, тягну їх додому і ставлю в улюблену прозору вазу на кухонному столі. Вони ідеально вписуються в простір – прості, але елегантні. Як і все, що я люблю.

Душ трохи приводить до тями. Тепла вода стікає плечима, змиваючи тривоги і втому. Знову дихаю легко.

Я обираю сукню – чорну, шовкову, з тонкими бретелями. Вона ніжно торкається шкіри, огортає мої рухи легкою хвилею. Волосся завиваю в м’які локони, легкий макіяж, босоніжки на підборах – класичні, стримані, як і весь мій образ. Але щось у цьому вечорі… особливе.

Поглянувши в дзеркало, я несподівано ловлю свій усміхнений вираз. І на мить зупиняюся. Коли востаннє я усміхалася отак – щиро, без сумнівів, без внутрішньої напруги? Навіть не пам’ятаю. Але сьогодні у мене хороший настрій. І я хочу його зберегти.

Через двадцять хвилин я заходжу до теплого напівтемного залу з м’яким світлом і ненав’язливою музикою. Мій погляд одразу знаходить його – Денис сидить за столиком біля вікна, одягнений просто, але зі смаком. Він помічає мене і встає. Я піднімаю руку, махаю з легкою усмішкою. А серце – трохи підстрибує від хвилювання.

Несподівано для себе я відчуваю, що справді рада цій зустрічі. Не з обов’язку, не з жалю, не з минулого. Просто тому, що… хочеться.

Ми сідаємо за столик, і я ще раз роздивляюся зал – затишно, тепло, приємне світло ламп грає на келихах, а навколо гуде м’який гул розмов. Та коли погляд повертається до Дениса, ловлю його погляд на собі.

– Ти сьогодні якась інша, – каже він спокійно, навіть трохи здивовано. – Не тільки тому, що виглядаєш приголомшливо. У тебе… усмішка на вустах.

Я не стримую сміху.

– Уяви собі, іноді і в мене трапляються хороші дні.

– Шкода, що рідко. Тобі вона дуже пасує.

Його слова м’які, без напору. Просто констатація факту. Але я ловлю себе на думці, що давно ніхто так просто і щиро мені не казав таких речей. Можливо, ніколи.

Ми робимо замовлення. Я обираю пасту і келих вина, Денис – щось м’ясне і чай. Розмова йде легко. І я вирішую розповісти про день.

– Маю новий великий проєкт, – кажу, крутячи в руках ніж. – Грандіозне і дуже складне весілля. Але я його взяла.

– Ну звісно. Ти ж завжди берешся за складне, – усміхається він. – Якийсь олігарх?

Я хитаю головою і на мить вагаюся.

– Наречена… трохи нав’язлива. Але, думаю, впораюсь. Це для мене більше, ніж просто подія. Це – виклик.

Навмисне замовчую деталі. Не кажу, що наречений – точна копія мого мертвого першого кохання. 

Я могла б це сказати. І, можливо, навіть мала б. Але не зараз. Не тут, не в цей вечір, де все так затишно і по-людськи. Я не хочу розбивати цю бульбашку спокою, бо вона і так занадто тендітна.

Денис говорить щось про свою роботу, розповідає кумедну історію про колегу, і я слухаю, усміхаючись. Я підтримую розмову – жартую, відповідаю, іноді вклинююсь з питаннями. Збоку це, мабуть, виглядає як найзвичайнісінька вечеря двох закоханих. Але всередині – в мені – щось поступово змінюється.

Я не думаю про минуле. Не думаю про страх. Не думаю про тугу, яка так довго сиділа в грудях, що я майже звикла до її присутності. Сьогодні – я просто тут. І це, напевно, найголовніше.

Хай буде, що буде – потім. Але цей вечір я хочу запам’ятати. Такий, який він є.

Після вечері я запрошую Дениса до себе. Він погоджується, не задумуючись. Ми сідаємо кожен в свою автівку, але всю дорогу додому я бачу його в дзеркалі заднього виду. 

Я відмикаю двері й запрошую Дениса всередину легким жестом. У моїй квартирі тепло, приглушене світло додає інтимності моменту. Знімаю босоніжки і йду босоніж по дерев’яній підлозі, наче повертаюся в себе.

– Проходь, – кажу йому. – Почувайся як удома. Я принесу вино.

У кухні вже стоїть ваза з білими трояндами. Я поглядаю на них і мимоволі усміхаюся. Вони дуже красиво розкрились, кожна пелюстка – ідеальна. Дивно, але від них мені не пахне болем. Лише спогад, що хтось сьогодні захотів зробити мені приємне.

Я наливаю вино в два келихи, повертаюся до вітальні, де Денис уже скинув піджак і розглядає книги на моїй полиці. Його вигляд такий невимушений, що мені стає трохи затишно. Я простягаю йому келих і сідаю поруч на диван.