Розділ 6

Стася

Минає кілька днів з того самого весілля. З того самого вечора, після якого я ще довго не могла заснути. У голові прокручувалась кожна секунда: погляд Марка, його слова, його присутність, що лунала в мені, навіть коли я була сама. Але найгірше – не він.

Найгірше – його батько.

Він був там. Сидів серед гостей, сміявся, говорив тости, цілував свою дружину в скроню, наче нічого й не сталося. Начебто колись, десять років тому, не ввалився в мою лікарняну палату з криком: “Це все через тебе!”.

Мені вистачило одного погляду, щоб серце впало в п’яти. Але він мене не впізнав. Або вдав, що не впізнав. Можливо, роки й справді стирають обличчя з пам’яті. А, можливо, моя тодішня худюща фігура, синці під очима й тремтячі пальці були настільки іншими, що зараз – я вже просто інша.

Я не знаю, як би пережила той вечір, якби він впізнав. Мабуть, знову зникла б з цього міста, як колись мріяла. А, може, просто втекла б з локації, залишивши все й усіх.

Але сталося інакше, і я досі тут.

Сьогодні субота. Перша субота за, мабуть, кілька років, коли в мене жодного замовлення. Я навіть перевірила двічі, бо не повірила, що календар порожній. Навіть дихати стало легше.

Можливо, я мала б залишитися вдома. Пропилососити килимки. Поскладати речі. Позалипати в стелю, як завжди. Але Єва – мій вічний двигун – наполягла на іншому.

“Йдемо в клуб”, – сказала вона, а я – погодилась. Не тому, що мені цього хотілося. Не тому, що я люблю гучну музику, п’яних людей і штовханину біля бару. А тому, що не хотіла залишатися вдома з думками, які знову почали краяти мені груди.

Я довго вагалась, яку сукню одягти. Перебирала варіанти, наче це щось змінювало. Зрештою, зупинилася на чорній – простій, з довгим рукавом, яка відкривала трохи ключиці, але нічого зайвого. 

Єва вже чекає на мене біля входу до клубу. Усміхається широко й безтурботно, махає рукою і кричить моє ім’я, наче ми на шкільній перерві. А я йду до неї, думаючи про те, як же сильно мені потрібна ця ніч.

Або не потрібна. Просто я ще сама не до кінця розумію. 

Ми з Євою заходимо до клубу, де одразу ж вдаряє в обличчя глуха хвиля басів, змішаних з ароматами алкоголю, парфумів і дорогого тютюну. Я мимоволі зморщую носа. Це точно не мій світ. Але Єва тримає мене за зап’ястя і впевнено веде через натовп, мов крізь море тіл і спалахів світла.

На щастя, ми прямуємо на другий поверх – у верхню залу, де музика вже не б'є по скронях, а просто звучить десь фоном. Тут людей значно менше, атмосфера камерніша, і я нарешті можу дихати. Сідаємо за невеличкий столик біля балюстради, звідки видно танцмайданчик внизу – кольорове море з хаотичними рухами.

– Нарешті, – видихає Єва й викликає офіціанта. Робить замовлення і намагається трохи обтягнути мегакоротку сукню.

Я усміхаюся. Єва – запальничка у нашій компанії. Вона за будь-який кіпіш, коли я – більше за спокій. 

Коли келихи вже в руках, я ще хвилину мовчу, обережно роздивляюсь напій, і тільки тоді нахиляюсь трохи вперед.

– Єво… я маю дещо тобі розповісти.

– Звучить серйозно, – вона насторожується, і вже не така безтурботна, як кілька хвилин тому.

– Так і є, – зітхаю. – Нещодавно я зустріла брата-близнюка Тимура. Він прийшов в офіс зі своєю нареченою. Хотів, щоб я організувала їхнє весілля. А потім… ми бачилися ще кілька разів.

– Що? – у Єви від подиву округлюються очі. – Брат Тимура? Нічого собі…

Я киваю, бо не знаю, що ще можна сказати. Поки Єва обмірковує те, що щойно почула, я роблю ковток коктейлю. 

– Чекай. Весілля? Він… одружується? – продовжує допит.

– Формально. Він сказав, що це контракт, не більше. Але… – я знову роблю ковток коктейлю, мовляв, щоб змити присмак слів.

– І що було? Він тебе впізнав?

– Ні. Він не бачив мене ніколи. А потім я сама сказала. Про аварію. Про Тимура. Про те, що я була з ним тієї ночі…

Єва мовчить. Перетравлює. Я даю їй час.

– І як він відреагував?

– Спокійно. Без ненависті. Без докорів. Просто слухав.

Єва обережно торкається моєї руки.

– Стасю, а ти розумієш, що це… ну, зовсім не те, чого варто було чекати?

– Саме так, – киваю. – Я чекала крику. Звинувачень. А він просто сидів навпроти й дивився.

Єва мовчить ще трохи, а потім видихає:

– Мені здається, він не просто так з’явився. І не просто так ти не змогла змовчати. Схоже, що… щось вас зв’язує.

– Єво… – хочу її зупинити, але подруга продовжує:

– Ні, серйозно, – вона перериває мене, знову торкається руки. – Я розумію, як це дивно звучить. Але можливо… його тягне до тебе саме тому, що ти – остання, хто бачив Тимура живим. Можливо, йому потрібно щось зрозуміти, відчути, завершити. Можливо, йому болить так само, як і тобі.

Я мовчу. Погляд падає вниз, де під неоновими вогнями кружляє якась закохана пара. Він притискає її до себе, а вона сміється – легко й безтурботно.