Розділ 5

Марк

Я стою серед гостей, слухаючи, як ведуча з мікрофоном урочисто зачитує слова присяги. Моя наречена сміється поруч, її подруги плескають у долоні, хтось позаду знімає відео на телефон. Усе здається буденним. Гарним, ідеальним, таким, яким має бути. Але мій погляд знову і знову повертається до тієї, хто стоїть осторонь з планшетом у руках, наче охороняє цей день.

Стася.

Я одразу її помітив. Вона не дивиться в мій бік, але я бачу, як трохи зводить плечі, щойно ловить мій погляд. Її спина напружена, обличчя зібране. Вона ніби хоче зникнути.

І я її розумію.

Все так дивно перевернулося. Буквально з ніг на голову.

Я ж знав з самого початку, що Тимур був за кермом тієї ночі. Я змусив батька показати мені все: протокол, висновки експертиз, записи. Це було жахливо – дивитись, як помилка брата забрала йому життя. Він був п’яний. П’яний і впертий. А ще почалася злива – ні видимості, ні контролю. Вже пізніше я прочитав, що в машині з ним була дівчина, яка вижила. Але тоді… я не шукав її. Я не хотів. У голові була лише одна думка: Тимура більше немає.

Тоді я закрився. І повернувся в іншу країну – завершувати навчання, триматися купи, не розсипатися.

І от тепер – я тут. Минуло десять років. Я прожив поруч із батьками майже рік, знову звик до рідної країни, до того, що брата більше немає. Але я не думав, що колись просто ось так, у світлому кабінеті весільного агентства, зустріну її.

Дівчину з тієї автівки.

Її визнали винною мої батьки. Тому вона так сильно боїться зустрічатися з ними. 

Їм так зручно було. На когось треба було показати пальцем. Батьки не змогли визнати, що винен їхній син. Що він сів п’яний за кермо і знищив не лише себе, а ще й життя тієї жінки, яка зараз стоїть переді мною з тремтячими пальцями.

І коли вона мені про все сказала в кабінеті – я остовпів. Так, просто сидів і мовчав. Не тому, що не мав що сказати, а тому, що не відчував злості. Не було гніву. Було здивування. І щось схоже на провину. За те, що я так довго не знав. За те, що не знайшов її раніше. Не подивився в очі. Не почув, як вона плаче.

Її панічна атака ще раз переконала мене, що ця дівчина просто стала жертвою обставин. І як би сильно я не любив власного брата, якоюсь частинкою душі я його не розумів. Бо в той день він загинув сам і цю дівчину мало на той світ не відправив.

А зараз я дивлюся на неї – жінку, яка десятиліття носить у собі те, що не мала б носити. І я бачу, як їй важко навіть просто стояти тут, коли поруч я.

І, чорт забирай, не розумію, чому мене це зачіпає. Чому я не можу відірвати від неї погляду. Чому мені хочеться підійти ближче й сказати, що я не такий, як вони. Що я не хочу її ненавидіти. І, можливо, хочу… щось зовсім інше.

Але я стою. І дивлюсь. І думаю, що світ не просто тісний. Він ще й злий жартівник, бо дарує нам ось такі дивовижні зустрічі. 

Церемонія закінчується, і всі гості рушають вітати молодят. Моя наречена вже десь попереду – щебече з родичами, нахиляється до подруг, усміхається в камеру. Вона зараз у своїй стихії, тому в мене є трохи часу, щоб відволіктись.

А я відступаю вбік і прямую до неї.

Стася стоїть біля колон із планшетом у руках, ніби вдає, що перевіряє розклад. Але я бачу – щойно вона помічає мене краєм ока, її брови зсуваються, плечі стискаються. Це не напруга. Це – щит. Вона знову будує навколо себе стіну. Вона боїться мене, і  я це відчуваю.

Я не засуджую. Не злюсь. Я просто розумію, чому так. Я ж… як він. Те ж обличчя. Ті ж очі. Ті ж риси, які вона, напевно, бачила останній раз крізь кров і уламки скла десять років тому.

І, можливо, саме тому вона мене боїться. Бо в мені – привид її минулого. Я – жива копія того, хто зник. Хто, можливо, обіцяв їй щось важливе. Хто, можливо, мріяв з нею про спільне життя. А тепер я стою тут, і навіть не знаю, чому не можу триматися осторонь.

Я бачу, як вона відводить погляд. Хоче зникнути. Хоче, щоб я розчинився в натовпі, як усі інші.

Але я не планую зникати і підходжу ближче.

– Не хвилюйся, – кажу тихо, зупиняючись на відстані витягнутої руки. – Я просто прийшов привітатися. 

Вона не відповідає. Лише міцніше стискає планшет, і я бачу, як трохи тремтять її пальці.

– Ти мене боїшся? – питаю прямо. 

Вона знову мовчить. Лише дивиться на мене. Не в очі – трохи нижче. На груди. На ґудзик піджака. Де завгодно, тільки не туди, де я зможу побачити її справжню реакцію.

– Я думаю, що тобі варто повернутися до нареченої, – нарешті говорить. 

– А якщо я хочу залишитися тут? – питаю прямо, а Стася якось приречено зітхає. Сам не розумію, чому мені так подобається її щира реакція на мої слова. 

– Я на роботі. Ти забув? – шепоче. 

– І що? Я заважаю? 

Стася нічого не каже, і скоро я розумію чому. В одну мить від її роздратування і сліду не залишається. Вона дивиться мені за спину і блідне настільки, що мені здається, ніби зараз втратить свідомість. 

– Сину, ти чому тут? – чую голос батька, і все стає зрозуміло. Це на нього у неї така реакція.