Розділ 4

Не знаю, скільки минає часу, але я щиро вірю, що Марк пішов. Мені ж треба повертатися в реальність і працювати. За п'ять хвилин зустріч з клієнтами. 

Та тільки-но я залишаю вбиральню, моє серце падає в п’яти, бо Марк досі тут. Стоїть біля стіни, сховавши руки в кишені штанів, і дивиться на мене так, наче я щось йому винна. 

– Тобі краще? – питає прямо, а я завмираю, розгублена. 

– Не пам'ятаю, щоб ми переходили на “ти”, – кажу холодно. 

– Ти зробила це першою, – додає. – То як? Тепер ми можемо поговорити? 

– Послухай…

Я помічаю, що за нами спостерігає секретарка, і останнє, чого хочу – щоб вона розпускала чутки. Саме тому намагаюсь заспокоїтися і знову киваю на двері свого кабінету. 

Просто розумію, що Марк не піде, поки не отримає відповіді. Схоже, наполегливість – це та риса, яку він успадкував разом з братом. Тимур теж таким був. 

Ми знову опиняємось у кабінеті, але цього разу я тримаюсь. Панічна атака минула, і повернулася реальність. 

Останнє, чого я хочу – це розповідати правду, але, мабуть, це єдиний спосіб позбутися Марка. Коли він дізнається хто я, то сам піде, голосно гримнувши дверима. 

Сідаю у своє крісло, а Марк – навпроти. Він здається спокійним, але в погляді читається напруга. Швидше за все, йому вже набридло зі мною панькатися, але заради нареченої він досі тут. 

– То яка справжня причина того, що ти відмовляєшся організовувати весілля? – питає рівно. – Вона ж є, правда? 

– Є, – видихаю. – І вона тобі не сподобається. 

Сама не розумію, чому так легко перейшла на “ти”. Це ж не Тимур. Цього чоловіка я не знаю, хоч він і схожий на мого коханого як дві краплі води. 

– Здивуй мене, – Марк навіть трохи вперед подається – так йому цікаво. 

– Я була дівчиною твого брата. В ту ніч, коли сталася аварія, я була з ним в автівці. 

Слова злітають з язика так легко, наче пір'їнка. Я й подумати не могла, що ще коли-небудь змову їх вимовити, а тут таке. Тепер сиджу і чекаю, коли в очах Марка з'явиться та сама ненависть, що була в очах його батьків, коли вони прийшли до мене в лікарні. 

– Нічого не скажеш? – питаю, коли тиша затягується. – Я сподіваюсь, що тепер тобі зрозуміло, чому я не можу організувати твоє весілля. 

– Я нагадую тобі його? – питає Марк, а я забуваю вдихнути. Дивлюсь на нього, не кліпаючи, і відчуваю, як шкірою біжить холодок. 

Ні, Марку, ти не нагадуєш мені його. Ти як дві краплини води схожий на нього. Мені здається, що ти – це він…

А ще мені здається, що я от-от задихнуся. Повітря в кабінеті стало надто густим, а тиша – важкою, як бетонна плита. Я дивлюся на Марка, намагаючись вгадати його реакцію, відстежити найменший рух, зміну в погляді, жодного слова – ні згоди, ні обурення. Тільки спокій, під яким, я точно знаю, щось приховано.

– Можливо, ти не в курсі того, що тоді сталося, – продовжую, притискаючи пальці до краю столу, аби хоч якось втримати себе в рівновазі, – але твої батьки звинувачують у всьому мене. Думаю, вони нашій зустрічі не зрадіють.

Він не реагує. Просто сидить і дивиться. Його погляд змінився, але не в той спосіб, на який я чекала. Там немає ненависті. Там… щось інше. Сум? Розгубленість?

– Ти ж не винна, – нарешті говорить. Тихо, наче для себе.

Я різко зводжу на нього очі.

– Що?

– Я сказав, ти не винна. Тимур тоді був за кермом. Він… – Марк стискає щелепу. – Я дізнавався в поліції про причину аварії. Саме Тимур не впорався з керуванням. 

Я втрачаю дар мови. Десять років. Десять клятих років я носила на собі клеймо. Жила з цим відчуттям вини, боялася зустріти бодай одного з них. А тепер просто сиджу в кабінеті, чую ці слова і не знаю, що з ними робити.

– Але твої батьки…

– Мої батьки не завжди мали рацію, – Марк перебиває. – Вони втратили сина, а я – брата. І ми всі шукали винних. Це нормально. Це людське. Але мені здається… – він дивиться прямо в мене, – тобі вже давно час забути минуле. Твоя панічна атака дала мені зрозуміти, що ти досі живеш відчуттям провини. 

Я відводжу очі. Бо якщо ще хоч одну секунду витримаю цей погляд – розплачусь знову. А я не маю на це права. Не зараз.

– Тобі треба йти. У мене зустріч, – кажу я тихо, хрипло, але рівно. – І я не зміню своєї думки, Марку. Твоє весілля організовувати я не буду. 

Він не сперечається. Підводиться. І лиш перед тим, як вийти, зупиняється у дверях.

– Це не востаннє, коли ми бачимось, Стасю. І… не для весілля. Я просто хочу поговорити про Тимура. Мені дійсно цікаво, що тоді сталося.

Марк йде. А я залишаюсь сидіти, охоплена тисячею почуттів, що рвуться назовні. І найстрашніше з них – надія. Бо її я не відчувала вже дуже, дуже давно.

Минає кілька годин після того, як Марк йде, а я намагаюся повернутись до звичного ритму. Робота – це те, що тримає мене на плаву. І сьогодні я просто хапаюсь за неї, як за останню соломинку.

Проводжу кілька зустрічей. Вислуховую наречених, консультую, роблю нотатки. Усміхаюсь там, де треба, і навіть жартую, коли атмосфера зависає в повітрі. Але всередині мене – суцільна буря.