Розділ 3

Наступні кілька днів я просто працюю. Так уже склалося, що робота для мене – все на цей час. Я готова працювати навіть вночі, тільки б не думати про те, що не дає спокою. 

В один із таких днів мені телефонує Злата. Я тільки-но прокинулася і збираюсь на роботу, а вона говорить мені про те, що чекає дитину. 

Перше, що відчуваю – це ступор. Далі груди наповнюються киснем, а вже після цього я широко усміхаюся. 

Доводиться запевняти сестру, що я щаслива за неї. І це дійсно так. Злата заслуговує на свій клаптик щасливого життя. Я знаю, через що вона переймається.. Через мене. Бо якщо вона може народжувати і дарувати цьому світу прекрасних дітей, то я такої змоги не маю. І ніколи не матиму. 

Доводиться деякий час запевняти її, що все добре, хоча на душі така шалена важкість, що я знову не можу дихати. 

Коли розмова закінчується, я йду в душ. Вмикаю воду, стаю під струмінь і закриваю обличчя руками. Тільки тут і зараз я можу бути слабкою. Тільки в момент, коли ніхто не бачить моїх сліз. 

Я так звикла. Можливо тому, що крім власного болю був біль моєї молодшої сестри. Я завжди віддавала всю себе їй, а зараз, коли залишилась сама, можу плакати спокійно. Більше не треба вдавати, що я сильна. Що мені не болить. 

Болить. До біса сильно. Я справді не можу дихати. Таке відчуття складається, наче я – робот. Живу без мети. Без мрій. Раніше, коли поруч була Злата, я віддавала всю себе їй. А зараз… я відчуваю, що повільно згасаю. 

Виходжу з душу, витираюся, одягаю халат і на автоматі йду на кухню. Вмикаю кавоварку. Сьогодні день, як і всі інші. Ні гірший, ні кращий. Просто ще один день, який потрібно прожити.

Кава парує в чашці, а я дивлюсь у вікно на мовчазне місто. Потім збираюсь. Підбираю одяг, накладаю макіяж – трохи більше ніж зазвичай, щоб сховати безсонну ніч. Але очі… Очі видають усе. Жоден тон не зітре тієї порожнечі, яка поселилась всередині.

Довга дорога на роботу. Тягучка, сигнали, монотонні обличчя в інших авто. Я нічим не відрізняюся від них – просто жінка, яка поспішає на роботу, ховаючи зламану душу за кермом.

Приїжджаю на місце. Вітаюся з секретаркою, усміхаюся. Та сама маска, яка завжди зі мною. Іду до кабінету. Вмикаю ноутбук. Дістаю записник, гортаю сторінки з помітками. Сьогодні кілька зустрічей – не маю права їх переносити. В роботі хоч якийсь сенс.

В якийсь момент я ловлю себе на думці, що реально відчуваю себе роботом. Все на автоматі. Абсолютна беземоційність. 

Саме в цей момент лунає стукіт у двері. Я одразу дивлюсь на годинник і розумію, що до першого клієнта ще двадцять хвилин. 

– Заходьте, – кажу обережно.

Двері відчиняються, і на порозі з'являється чоловік, якого я не хочу бачити за жодних обставин. Моє бідне серце мало не розривається в грудях, а долоні пітніють. 

На порозі стоїть Марк. Той самий чоловік, який як дві краплі води схожий на мого коханого. Високий, впевнений, чужий і надто знайомий. Брат-близнюк мого загиблого Тимура.

Мені не вистачає повітря. Холод пробігає спиною. У грудях – паніка. Я не готова. Я ніколи не буду готова до таких зустрічей.

Мене тягне до дверей. Встати і просто піти. Без пояснень, без слів. Втекти від усього, що він за собою несе.

– Можна? – голос спокійний, але погляд важкий. Здається, він теж відчуває щось… тривожне.

Я повільно киваю, намагаючись зберігати рівновагу.

– Заходьте… – видихаю і з останніх сил збираю себе докупи. 

Я спостерігаю, як він повільно заходить до мого кабінету, зачиняє за собою двері й мовчки займає крісло навпроти. Його рухи спокійні, зібрані, точні. Він тримає спину рівно, дивиться просто на мене, і в цьому погляді… щось тривожне. Ніби він прийшов не просто поговорити.

А я… Я намагаюся дихати.

Марк – красивий чоловік. Високий, широкоплечий, впевнений. Лінії обличчя різкіші, щелепа сильна. У ньому є щось незворушне – те, чого не було в Тимура.

Але очі… Господи, ці очі.

Я б впізнала їх з тисячі. Вони схожі до болю. Та ж глибина, та ж тінь у зіницях. Якби Тимур був живий, він виглядав би саме так.

Я відчуваю, як щось затискається всередині, наче мені знову не вистачає повітря. Але я мушу триматися. Я просто мушу.

– Я досі не зовсім розумію, чому ви відмовилися від організації нашого весілля, – нарешті каже Марк. Його голос спокійний, глибокий. – Аліса… вона відмовляється розглядати будь-кого іншого. Каже, якщо не ви – весілля не буде взагалі.

Я намагаюся зосередитися. Хоч якось вирватися з його погляду.

– У мене справді щільний графік, – відповідаю з удаваною спокійністю. – Ви звернулися надто пізно, і я просто не маю змоги взяти ще один проєкт. Вам доведеться пошукати когось іншого. У місті багато хороших організаторів.

Він дивиться на мене, і таке відчуття, наче бачить наскрізь. Я відвертаю погляд.

– Якщо ви її так сильно кохаєте, – додаю з ноткою іронії, – то зможете самі знайти найкращого спеціаліста. Хоч з іншого кінця світу. Головне ж – щастя нареченої, правда?