Розділ 2

Я стою біля оглядового скла, спостерігаючи, як Злата з чоловіком і донечкою зникають у черзі на реєстрацію. Усміхаюся, коли Злата кидає мені прощальний погляд. Усміхаюся – як завжди, впевнено і спокійно. Але всередині щось повільно осідає, як попіл. Це не біль – радше туга, легка тінь на серці.

Я виходжу з аеропорту на свіже повітря, повільно вдихаю. Дорога додому мовчазна, затяжна. Думки плутаються, але одна – незмінна: моя сестра все зробила правильно. Вони їдуть у краще життя. І якби в мене була така ж можливість – зникнути, зірватися, почати все спочатку – я б зробила це без жодного сумніву. Але в мене іншого шляху немає.

Вдома – тиша. Порожнеча, в якій раніше звучали голоси, і в якій тепер глухо відлунює самотність. Я не дозволяю собі довго залишатися наодинці з цим відчуттям. Швидко одягаюся, поправляю макіяж і виходжу. Сьогодні – день народження Єви. І я пообіцяла бути.

Я не могла не прийти. Навіть якщо всередині – чорна діра, я з’явлюся, усміхнуся, підніму келих і привітаю подругу. Бо саме так я і живу останні десять років – приховуючи бурю за спокійним обличчям.

Я заходжу до ресторану й одразу озираюся. Усередині затишно, приглушене світло лягає м’якими плямами на столи, а тихий джаз у динаміках лише підкреслює камерність вечора. Я мимохідь ловлю у дзеркалі власне відображення – обличчя спокійне, губи злегка стиснені, очі втомлені. Але вигляд, здається, досить пристойний. І це вже непогано.

Єва помічає мене першою. Махає рукою, і її усмішка сяє. І щось у грудях тепло здригається. Я йду до неї, і вона, не чекаючи, поки сяду, підводиться і міцно мене обіймає.

– Як добре, що ти прийшла, – шепоче вона мені на вухо, і я лише ствердно киваю, притискаючи щоку до її плеча.

Єва – єдина, хто знає про мене майже все. І, мабуть, саме тому досі залишається поруч. Вона ніколи не тисне, не випитує, але завжди поруч. У нашій дружбі немає щоденних повідомлень і постійних зустрічей, але є щось значно глибше – тиша, яку не треба заповнювати словами.

– Сідай, – каже вона, коли ми сідаємо за столик. – Я вже замовила вино. Те саме, яке ти обожнюєш. Бачиш, я пам'ятаю. 

Я усміхаюся, хоч трохи й криво.

– Це приємно, – кажу, і Єва м’яко стискає мою руку.

– Відправила Злату? 

– Так, – киваю.

– Ти нічого їй не сказала? – Єва дивиться на мене уважно. 

– Ні. І не збираюся, – відповідаю. – Злата нарешті щаслива. Я хочу, щоб так і було. 

– Стасю, знаєш, мені щиро тебе шкода, – Єва зітхає. – Ти так багато на себе взяла. Скільки ще у тебе сил залишилося? 

– Я не знаю, – знизую плечима. – Але я сильна. Ти ж знаєш. 

– Знаю, – киває. – Це мене й лякає. 

Ми закінчуємо цю розмову, тому що я не хочу говорити про себе. Коли розповіла Єві про візит Марка в моє агентство, вона була шокована не менше за мене. Але зраділа, що я відмовилася проводити це весілля. Для мене це буде надто важко. 

Ми вже на дні другої пляшки вина, і я відчуваю, як легке тепло розтікається тілом, ніби розмиваючи всі гострі краї думок. Єва сміється – щиро, голосно – і це той сміх, якого я давно не чула. Вона щось розповідає про новий проєкт: дизайн інтер'єру для ресторану з інсталяціями з живих квітів. Її очі сяють, коли вона говорить, а я тішуся, що вона щаслива.

Я теж щось розповідаю. Автоматично. Про нове замовлення на весілля в стилі ретро, про капризну наречену, яка хотіла замовити голубів, а потім передумала, про підрядників, які знову підвели. Ми обидві граємо в нормальність. У нас добре виходить. Навіть надто добре.

– А Денис? – питає вона, несподівано й різко змінюючи тему. Її погляд стає уважним, хоча усмішка ще лишається на обличчі.

Я роблю ковток і ставлю келих на стіл.

– А що Денис? – відповідаю, розглядаючи дно келиха, ніби там знайдеться відповідь.

– Він знову з’являвся? – уточнює вона, і голос її трохи м’якшає. – Ви ж… наче як були разом?

Я зітхаю. Втомлено. Мовчки перебираю серветку пальцями.

– Він приходить і йде, Єво, – кажу нарешті. – І нам обом це підходить. 

Єва мовчить. Просто дивиться.

– У нас нічого стабільного. Я навіть не знаю, чи це взагалі “у нас” є. Він з’являється, коли я цього хочу, і так само різко зникає. Іноді я дозволяю йому залишитися. Іноді – ні. Все залежить від того, у якому я стані в той момент. 

– Тобі він подобається? – запитує вона тихо.

Я усміхаюсь, хоч усередині знову стискається.

– Подобається? – повторюю. – Єво, після всього, що було десять років тому, я перестала довіряти собі в питаннях “подобається” чи “люблю”. Я просто дозволяю собі не бути самотньою. Але не дозволяю собі мріяти, що колись стану щасливою. 

Вона простягає руку через стіл і накриває мою.

– Можна дозволяти собі більше, Стасю, – каже вона. – Ти як ніхто заслуговуєш бути щасливою.

Я мовчу. Бо знаю, що вона має рацію. Але знаю й інше: поки я не пробачила собі – ніхто інший не зможе пробити стіну, яку я сама ж і збудувала.