Розділ 1

Я звикла до весіль. До чужого щастя, до наречених, які сяють, наповнені світлом та коханням. Моя робота – створювати красиві історії для інших, навіть якщо власну історію давно закопала під товстим шаром болю.

Сьогодні звичайний день. У кабінеті пахне свіжозвареною кавою й білими трояндами – флористи тільки принесли зразки букетів для майбутньої церемонії. Я ще раз переглядаю графік, щоб нічого не забути.

Уже майже десять років я прокидаюся з одним і тим самим болем, який навчилася ховати під шаром іронії, під діловим тоном, під зайнятістю. Болем, який колись ледь не знищив мене. Усе моє життя розділилось на “до” і “після” тої клятої аварії. Я втратила хлопця, з яким хотіла прожити все життя, і дитину, яка так і не з’явилась на світ. А разом із ними – віру, що колись зможу бути по-справжньому щасливою.

Я не мала змоги впасти. Мала жити далі, бо тоді моя сестра Злата мене потребувала. Я була її точкою опори, і залишаюсь нею досі. 

Саме тоді я почала багато працювати. Це були різні агенції, де я набиралась досвіду, а згодом я спробувала відкрити свою справу, і в мене вийшло доволі непогано. 

Спочатку це був тимчасовий спосіб не збожеволіти. Організація свят. Смішно, правда? Людина, у якої в душі завжди зима, створює іншим найяскравіші дні.

Але це допомогло. Допомогло структурувати хаос, відволіктись, вижити. Я створювала красу для інших, бо свою втратила назавжди.

Навіть Злата – моя рідна, найкоханіша сестра – не знає всього. Вона завжди була промінчиком, моїм світлом. Я берегла її, як могла. Тому ніколи не ділилася найглибшим. Бо коли болить надто сильно – легше мовчати.

Я приходжу в офіс за звичкою рано, перевіряю пошту, переглядаю букети й ескізи оформлення. Очікується нова зустріч – пара хоче організувати весілля, і ми вже маємо базову концепцію. Я одягаюся строго, але зі смаком – кремова блуза, темні штани, підбори. Волосся зібране. Обличчя без емоцій. 

Ще зранку Злата поїхала на зустріч, тому кабінет у моєму повному розпорядженні.

Поринаю у справи, як завжди, але дзвінок телефону відволікає. Коли бачу, що це Денис, перша думка – не відповідати, але він наполегливий і знає мене як облуплену. 

– Алло? 

– Нічого собі! – він явно здивований. – Я думав, що ти не відповіси. 

– Як бачиш, відповіла, – зітхаю. – Сталося щось?

– Я скучив, – говорить так просто, але мене його слова взагалі не проймають. – Може, зустрінемось сьогодні? 

– Давай іншим разом, – відповідаю. – У мене багато роботи. Злата готується до переїзду в Америку. Хочу провести з нею більше часу. 

– То ти залишаєшся сама? – питання Дениса викликає у мене болючий спазм. Я знаю, що він робить це ненавмисне, але мені все одно боляче. 

– Дене, я наберу тебе за кілька днів, – брешу, різко змінивши тему. 

– Думаєш, я повірив? – хмикає. – Сам наберу. Працюй, бджілко-трудівнице. 

Дзвінок закінчується, а я вже шкодую, що на нього відповіла. Зітхаю і дивлюсь на годинник. З хвилини на хвилину тут з'являться наречені, тому мені потрібно опанувати себе. 

Я виходжу з кабінету швидко, майже механічно. Хочу встигнути хоча б вмити обличчя, трохи привести себе до тями після розмови з Денисом. Занадто багато всередині накопичилось за останні дні, й зараз мені критично необхідно це змити з себе – хоча б водою.

Проходжу повз стіну з фотозонами, звертаю до коридору – і раптом врізаюсь у когось.

– Перепрошую!.. – виривається з мене, коли я відчуваю, як сильна рука хапає мене за плече, утримуючи на ногах.

Я мимоволі кладу свою долоню на цю руку – гарячу, велику – і зупиняюсь. У повітрі на кілька секунд зависає дивне напруження.

– Все гаразд? – питає він.

Цей голос… Я знаю цей голос.

Повільно, ніби в кадрі фільму я піднімаю очі. Спершу бачу білу сорочку, потім ключицю, далі – шию… А тоді зустрічаюсь з його поглядом.

Серце робить щось невимовне. Б’є об ребра, стискається, провалюється. Мене наче пробиває струмом.

Переді мною стоїть Тимур. Живий. Такий, яким я пам’ятаю його у найщасливіші миті життя.

Його обличчя. Його погляд. Його усмішка. Все. Тільки зараз він значно старший і ще красивіший.

Я ледве дихаю. Ноги підкошуються, і я роблю крок назад, ніби від цього все зникне. Але він не зникає.

– Ви… – я ледь не шепочу. Голос тремтить. – Хто ви?

– Марк, – відповідає він просто. – Марк Дагаєв. Ми з Алісою, моєю нареченою, маємо зустріч з вами.

Я повертаю голову і бачу її. Ту саму Алісу. Наречену, з якою у мене сьогодні зустріч. Білява, яскрава, впевнена. Усміхається мені. Не помічає, що в мене земля йде з-під ніг.

Вона бере його під руку й каже:

 – Доброго ранку, Стасю. Це Марк, мій наречений. Ми не вчасно?

Я кліпаю. Пауза зависає в повітрі. Все всередині кричить, що мені треба прокидатися від цього кошмару, але це не сон.

– Все добре, – витискаю з себе ці слова і шукаю поглядом адміністраторку. – Зачекайте кілька хвилин ось тут. Вам принесуть каву. А я… зараз.