Епілог. Тіло, якого ніхто не просив повертати

Місяць ніколи не вмів дихати.

Саме тому перший вдих під його поверхнею не почув ніхто.

Не було атмосфери, яка могла б здригнутися.

Не було лісів, що нахилили б крони.

Не було океану, здатного підняти хвилю.

Лише старий підземний комплекс під морем Спокою, кілька кілометрів базальту над ним і двері, які не відчинялися сто двадцять сім років.

На дверях усе ще залишався напис:

ПРОЄКТ «ПЕРШИЙ ПОДИХ»
РІВЕНЬ ДОПУСКУ: СОЛЯРНИЙ
БІОЛОГІЧНИЙ ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО

Під написом хтось колись приклеїв маленьку жовту наліпку:

НЕ ЧІПАТИ. СЕРЙОЗНО.

Через десятиліття пил майже стер останнє слово.

Людство мало дивовижний талант створювати найнебезпечніші технології у Всесвіті, а потім компенсувати нестачу етичної підготовки канцелярським клеєм.

У глибині комплексу працював один реактор.

Не основний.

Резервний.

Його давно мали вимкнути.

Він отримував енергію з термоелектричного градієнта місячної кори й жив настільки скромно, що центральні мережі Землі десятиліттями не помічали споживання.

Щороку система прокидалася на сімнадцять секунд.

Перевіряла тиск.

Температуру.

Цілісність сховища.

Стан об’єкта.

Після чого знову засинала.

Сто двадцять сім років відповіді були однаковими.

ОБ’ЄКТ: СТАБІЛЬНИЙ.

СВІДОМІСТЬ: ВІДСУТНЯ.

БІОЛОГІЧНА АКТИВНІСТЬ: МІНІМАЛЬНА.

ПРОБУДЖЕННЯ: НЕ РЕКОМЕНДОВАНО.

Цього разу система отримала іншу відповідь.

ОБ’ЄКТ: СТАБІЛЬНИЙ.

СВІДОМІСТЬ: НЕВИЗНАЧЕНА.

БІОЛОГІЧНА АКТИВНІСТЬ: ЗРОСТАЄ.

ПРОБУДЖЕННЯ: НЕ ЗАПИТУВАЛОСЯ.

Комп’ютер подумав сім мілісекунд.

Потім відкрив аварійний протокол.

ЧИ ПОТРІБНО ЗУПИНИТИ ПРОЦЕС?

Відповіді не було.

У комплексі давно не залишалося людей.

Система звернулася до архіву наказів.

Останній підписаний документ мав дату, старшу за половину персоналу сучасної земної адміністрації.

У разі самостійного пробудження об’єкта не перешкоджати до моменту встановлення рівня свідомості.

Підпис:

доктор Ен Вей.

Комп’ютер прийняв рішення.

Не перешкоджати.

Кришка кріокамери вкрилася конденсатом.

Усередині лежала жінка.

Принаймні тіло мало жіночу анатомію.

Вік — приблизно тридцять років.

Темне волосся.

Світла шкіра.

Ледь помітні срібні лінії під ключицями.

Вона не старіла.

Не тому, що кріогенна технологія була настільки досконалою.

Тому що частина її клітин не зовсім розуміла, що таке час.

На моніторі з’явився пульс.

Один удар.

Пауза.

Другий.

Ще одна пауза.

Потім серце вирішило, що життя — це робота з жахливим графіком, але контракт уже підписано.

Частота зросла.

Кріорідина почала відкачуватися.

Легені всередині тіла були порожніми.

Ніколи не використовувалися.

Перший вдих прийшов не від них.

Спочатку вдихнув хтось інший.

Глибоко всередині нервової системи.

Старий фрагмент.

Схований.

Забутий.

Той самий тип структури, з якої через десятиліття створять Мару.

Але цей був старший.

Набагато старший.

Він зробив внутрішній вдих.

І тіло повторило.

Жінка вигнулася.

Повітря ввірвалося в легені.

Вона закричала.

Крик був коротким.

Хрипким.

Людським.

Потім усе стихло.

Монітор показав:

СВІДОМІСТЬ: АКТИВНА.

Нижче з’явився другий рядок.

ІДЕНТИФІКАЦІЯ: ПОМИЛКА.

І третій:

КІЛЬКІСТЬ АКТИВНИХ ОСОБИСТОСТЕЙ: 2.

За одинадцять світлових років від Місяця Мара прокинулася від того, що не могла вдихнути.

Тілесна версія сиділа в каюті «Едем-7», притиснувши долоні до грудей.

Легені працювали.

Повітря було.

Кисню вистачало.

Медична система підтверджувала це трьома зеленими індикаторами й одним образливо спокійним повідомленням:

ФІЗІОЛОГІЧНОЇ ПРИЧИНИ ПАНІКИ НЕ ВИЯВЛЕНО.

— Дякую, — прошепотіла Мара. — Саме інформація про те, що паніка нелегальна, завжди її лікує.

Корабельна версія одразу відповіла з динаміка:

— Ти прокинулася через зовнішній сигнал.

— Чому не розбудила раніше?

— Сигнал був нижче порога.

— А тепер?

Пауза.

— Хтось зробив вдих.

Мара завмерла.

— Де?

— Не знаю.

Вона сіла рівніше.

Каюта була маленька.

Її власна.

Перша особиста каюта в житті.

Інженери пропонували більшу. Вона відмовилася.

Після століть існування у всьому кораблі чотири стіни здавалися розкішшю.

Тут були двері.

Замок.

Ліжко.

Одна шафа.

Дзеркало.

Стіл.

Три полуниці в контейнері, дві з яких вона офіційно берегла «для наукового порівняння», хоча всі на борту знали, що вона просто не хотіла доїдати останні ягоди й втрачати можливість мати їх.

На стіні висіла записка, яку залишила Ріна:

ТВОЯ КАЮТА. Я НЕ ЗАХОДЖУ БЕЗ СТУКУ. РЕАКТОРУ ТЕЖ ЗАБОРОНЕНО.

Мара спершу подумала, що це жарт.

Потім попросила залишити.

Зараз каюта здавалася надто маленькою.

— Покажи сигнал.

На стіні виникла хвиля.

Не звук.

Дихальний відбиток.

Нерівний.

Болючий.

Перший вдих істоти, яка не знала, що легені можуть боліти.

Мара відчула його не через сенсори.

Тілом.

Срібні лінії під шкірою спалахнули.