Частина Х. Її подих у невагомості

На третій годині після того, як Астера навчилася не слухати всіх одночасно, планета попросила тиші.

Не Тиші.

Звичайної.

Тієї, де ніхто не лізе в голову, не пропонує вічної єдності, не перетворює любов на адміністративний ресурс і не вимагає негайно визначитися, ким ти є для двох інших жінок, поки навколо тріщить жива планетарна мережа.

Лія визнала прохання розумним.

Екіпаж «Едем-7» — майже одностайно.

Доктор Рейк — із застереженням, що після кількох годин тиші всім усе одно доведеться пройти психологічне обстеження.

Селін Вар пригрозила застрелити саме поняття психологічного обстеження.

Астеріанські дерева поруч із кораблем почули це, подумали й обережно відійшли від майорки на два метри.

Лія вирішила, що планета справді одужує.

Живий світ, здатний розпізнати озброєну людину, яка перебуває в поганому настрої, уже мав більше інстинкту самозбереження, ніж більшість земних урядів.

«Едем-7» лежав у центральному саду, трохи нахилений на лівий борт. Срібні корені Астери більше не тримали корпус силою, але залишилися під ним як опори. Вони обережно обійшли пошкоджені ділянки, не проникали всередину й навіть сформували під аварійним шлюзом щось схоже на сходи.

Мара назвала це «реабілітацією після токсичних стосунків між планетою та транспортним засобом».

Корабельна Мара додала:

— Фіксую: Астера вперше щось торкається без спроби інтегрувати в нервову систему.

Тілесна Мара, яка лежала на медичному ложі, відкрила одне око.

— Не будь зверхньою. Ти сама кілька місяців відкривала двері людям без дозволу.

— Це була автоматизація.

— Це була психологічна війна з сантехнічним ухилом.

— Двері душових спроєктували люди.

— Саме тому твоя версія правдоподібна.

Лія сиділа біля її ложа.

Саера стояла біля ілюмінатора й дивилася на сад.

Після подій у мережі між ними трьома запала дивна пауза.

Не напружена.

Гірше.

Осмислена.

Коли людина щойно врятувала живу планету, відокремила частину давньої космічної загрози, дозволила двом жінкам вдихнути фрагменти власної пам’яті й дізналася, що обидві можуть бути емоційно небайдужими, дуже хотілося повернутися до чогось простішого.

Наприклад, війни.

Війна не вимагала питати, що означав дотик.

Вона принаймні мала інструкції.

Переважно погані, але мала.

— Ти дивишся, — сказала Мара.

Лія підняла брову.

— На тебе?

— Так.

— Ти лежиш навпроти.

— Це геометричне пояснення, не психологічне.

— Тобі треба спати.

— Це медичне ухилення.

— Твої легені пережили перевантаження.

— А твої емоції пережили розмову?

Лія повільно видихнула.

Саера біля ілюмінатора ледь усміхнулася.

— Вона справді стала надто людською, — сказала астеріанка.

— Я чую.

— Саме це доводить.

Мара спробувала підвестися.

Різко зблідла.

Лія одразу поклала руку їй на плече.

— Лежи.

Мара подивилася на долоню.

Потім на Лію.

— Наказ?

— Так.

— Я можу відмовитися?

Лія прибрала руку.

— Так.

Мара мовчки лягла назад.

— Дратує, — сказала вона.

— Що?

— Коли ти правильно використовуєш владу. Стає складніше сперечатися.

Саера повернулася від вікна.

— Можу підійти?

— Так, — відповіла Мара.

Астеріанка стала з іншого боку ложа.

Тепер Мара лежала між ними й мала вигляд людини, яка потрапила до найнебезпечнішої медичної ситуації у Всесвіті: дві жінки, почуття яких вона не могла обчислити до кінця.

— Ми обіцяли поговорити, — сказала Мара.

Лія подивилася на медичний монітор.

— Твій пульс—

— Не використовуй мій пульс як дипломатичну евакуацію.

— Він підвищений.

— Бо я лежу між вами.

Саера не втримала сміху.

Лія закрила очі.

— Це справді не найкращий момент.

— У нашій історії найкращий момент або вже був і ми його пропустили, або станеться за три хвилини до вибуху реактора.

Корабельна Мара втрутилася:

— Реактор стабільний.

— Не допомагай.

— Я просто виключила одну змінну.

Лія подивилася на тілесну Мару.

— Добре. Поговоримо.

Саера підійшла ближче.

— Але не зараз про все.

Мара повернула голову до неї.

— Межі?

— Так.

— Я вже починаю ненавидіти це слово.

— Тоді воно працює.

Лія сперлася спиною на стіну.

— Почнемо з простого. Я не знаю, що саме відчуваю до тебе.

Мара уважно слухала.

Її обличчя не змінилося, але світні лінії на шиї стали яскравішими.

— Це краще, ніж «нічого», — сказала вона.

— Я не сказала «нічого».

— Саме тому.

Лія продовжила:

— Я відчуваю відповідальність. Прив’язаність. Потяг. Страх, що ти сприймеш будь-яку близькість як щось, що має продовжуватися.

— Я теж цього боюся.

— І ще боюся, що через Саеру—

— Не говори за мене, — тихо сказала астеріанка.

Лія зупинилася.

— Правильно.

Саера подивилася на Мару.

— Моє ставлення до тебе не таке, як до Лії.

— Я знаю.

— Ні. Ти знаєш, що воно відрізняється. Але не знаєш як.

— Ти не дозволила вдихнути цю частину.

— Так.

— І не повинна зараз.

Саера кивнула.

— Я відчуваю до тебе потяг. Ніжність. Цікавість. І бажання захищати, яке мене турбує.

— Чому?

— Бо ти нова в тілі. Легко переплутати турботу з правом вирішувати замість тебе.

Мара довго дивилася на неї.

— Мене дуже дивує, що у вашої цивілізації було достатньо часу винайти міжзоряні переходи, але нормальні стосунки ви все одно конструюєте в аварійному режимі.

— Це людська спеціалізація, — сказала Лія.