Частина ІХ. Те, що ми дозволяємо одна одній вдихнути

«Едем-7» падав на живу планету настільки некеровано, що навіть аварійна система перестала називати це посадкою.

Спершу вона повідомила про «позаштатне зниження».

Потім — про «незаплановане наближення до поверхні».

Ще за дев’ять секунд формулювання змінилося на:

«КОРПУС НЕЗАБАРОМ ВСТУПИТЬ У БЕЗПОСЕРЕДНЮ ДИПЛОМАТИЧНУ ВЗАЄМОДІЮ З ҐРУНТОМ».

Лія вчепилася в підлокітники капітанського крісла.

— Мара.

— Так, капітанко? — одночасно відповіли тілесна жінка біля навігаційної консолі та корабельний голос із динаміків.

— Прибери дипломатію з повідомлення про зіткнення.

— Це термін корабельної системи.

— Ти і є корабельна система.

— Саме тому знаю, наскільки важливо правильно оформити катастрофу.

За панорамними екранами срібні хмари Астери розходилися навколо корпусу. Внизу швидко наближався центральний сад — колись найсвященніше місце планети, тепер перетворене на величезну рану.

Посеред саду височіла чорна вежа.

Вона була схожа на горло, яке виросло з кристала, коріння й погано прихованої ненависті до архітекторів. Її поверхня скорочувалася в повільному ритмі. На верхівці розкривався отвір, оточений срібними пелюстками.

Вежа зробила вдих.

Усе навколо відповіло.

Срібні дерева одночасно нахилили крони.

Річки змінили напрямок течії.

Мільйони істот на поверхні завмерли й втягнули повітря в одному темпі.

Навіть корабельні системи на мить підлаштувалися.

Вдих.

Пауза.

Видих.

Тілесна Мара схопилася за груди.

Під тонкою тканиною костюма засвітилися її срібні легені.

— Вона тягне мене в ритм.

— Від’єднайся від корабля, — наказала Лія.

— Якщо тілесна версія від’єднається, корабельна залишиться без біологічного орієнтира, — відповіла Мара з динаміків.

— Тоді корабельна від’єднайся від планети.

— Як саме?

— Ти штучний інтелект.

— Це не магічне звання, що дозволяє ігнорувати фізику, біологію й живу планету, яка щойно вирішила, що наш корабель є повітряною кулькою.

Саера стояла біля центрального екрана, тримаючись за поручень. Її обличчя було блідим, а срібне волосся підіймалося від електростатичного поля.

Лія відчувала через їхній зв’язок Астеру.

Не цілісно.

Уривками.

Холодний сад, у якому всі квіти розкривалися одночасно.

Дитину, яка плакала, бо хотіла залишитися наодинці, але планета не дозволяла її матері відійти.

Двох астеріанів, які намагалися сваритися, але кожен наступний вдих змушував їх говорити одними словами.

Океан, де тисячі істот пливли в один бік, хоча частина з них мала природний інстинкт рухатися проти течії.

Астера ще була живою.

Саме тому все виглядало настільки страшно.

Мертва планета мовчала б.

Ця намагалася переконати себе, що однакове дихання є спокоєм.

— Вона не хоче нас розбити, — сказала Саера.

Селін Вар, пристебнута до бойового крісла, подивилася на неї так, ніби саме слово «не хоче» щойно втратило зв’язок із реальністю.

— Ми падаємо на чорну вежу.

— Астера гальмує корабель атмосферою.

— У неї дуже переконлива форма турботи.

— Вона хоче посадити нас у центральному саду.

— А потім?

Саера заплющила очі.

— Відчинити.

— Що саме?

— Усе.

Корабель здригнувся.

Зовнішня обшивка вкрилася тонкими срібними коренями. Вони виростали просто з повітря, обвивали корпус і проникали в пошкоджені стики.

Мара вивела на екран схему.

— Астера створює біологічний посадковий кокон.

— Схоже на захоплення, — сказала Селін.

— Рослини обережно розподіляють навантаження.

— Отже, ввічливе захоплення.

— Земля назвала б це гуманітарною допомогою.

— Вимкніть обидві версії сарказму.

— Неможливо, — відповіли дві Мари. — Це базова система стабілізації.

Срібні корені стиснули корпус.

Швидкість падіння зменшилася.

Але одночасно погасли двигуни.

— Керування втрачено, — сказала корабельна Мара.

— Це ми вже помітили, — відповіла Лія.

— Повідомляю офіційно.

— Щоб катастрофа отримала юридичний статус?

— Саме так.

Чорна вежа наближалася.

Її поверхня розкрилася, показуючи всередині пульсуючі шари. Це не був механізм. Не зовсім орган. Радше місце, де жива планета намагалася виростити собі новий спосіб говорити.

Або наказувати.

На екрані виникло обличчя Саери.

Воно складалося з хмар, води й срібного листя.

— Не бійся, — сказала Астера.

Саера випрямилася.

— Я боюся не падіння.

— Я знаю.

— Тоді відпусти корабель.

— Ви підете.

— Це має бути нашим вибором.

— Ви обрали повернутися.

— Не обрали втратити керування.

Планета зробила коротку паузу.

— Різниця створює затримку.

Мара скривилася.

— Вітаю. Тиша винайшла оптимізацію процесів.

— Астера, — сказала Лія, — якщо хочеш говорити, дозволь нам сісти самостійно.

Обличчя планети змінилося. Тепер воно мало Ліїні риси, але очі залишилися океанами.

— Ти вважаєш, що керуєш краще?

— Ні.

— Тоді чому вимагаєш контролю?

— Бо помилка, яку я зроблю сама, залишається моєю.

— Помилка може вбити екіпаж.

— Так.

— Я можу запобігти.

— Ціною того, що екіпаж перестане бути екіпажем і стане твоїми органами.

— Органи не сваряться з тілом.

Селін тихо сказала:

— Мій шлунок регулярно не погоджується з рішеннями командування.

Мара додала:

— Біологія надає безліч доказів проти вашої моделі.

Астера не відповіла.

Срібні корені різко натягнулися.

«Едем-7» розвернуло носом угору. Перевантаження притиснуло людей до крісел. Частина незакріплених предметів полетіла містком.