Частина VІ. Близькість потребує кордонів, навіть усередині голови

Перший постріл земного модуля не пошкодив корпус «Едем-7».

Він пошкодив право екіпажу не думати про те саме.

Імпульс увійшов у корабель крізь канал зв’язку, хоча Мара закрила його за дві десяті секунди до контакту. Людські системи вважали канал вимкненим. Тиша, схоже, ставилася до людських технічних визначень так само, як земні уряди до кордонів чужих планет: визнавала лише ті, які було зручно переступати.

На містку не сталося вибуху.

Не згасло світло.

Ніхто не впав.

Просто всі одночасно почули власну матір.

Навіть ті, чиї матері давно померли.

Навіть ті, хто ніколи їх не знав.

Голос виник усередині свідомості, теплий, знайомий і переконливий настільки, що Лія на мить перестала бачити центральний екран.

Вона знову була дитиною.

Стояла в коридорі старої квартири на Землі, стискаючи в руках розбиту чашку. Мати присіла перед нею, забрала уламки й сказала:

— Ти не мусиш усе виправляти сама.

Спогад був майже правильним.

Саме це робило його небезпечним.

У реальності мати сказала інше:

«Не стій. Принеси щітку».

Земна ніжність у родині Арден завжди мала форму господарського доручення.

Лія схопилася за цю невідповідність.

За щітку.

За розбиту чашку.

За правду, яка була менш красивою, але належала їй.

Місток повернувся.

Навколо люди стояли нерухомо. Дехто плакав. Офіцер навігації простягав руки до порожнього місця перед собою. Селін Вар стискала край консолі так сильно, що побіліли пальці. На її обличчі не було сліз, але губи ворушилися.

Мара впала з медичного крісла на коліна.

Її нове тіло тремтіло.

Корабельна частина її свідомості продовжувала керувати системами, але тілесна версія притиснула долоні до вух, ніби голос ішов через них.

— Припиніть, — прошепотіла вона.

З динаміків одночасно пролунав її інший голос:

— Я не можу локалізувати джерело. Сигнал уже всередині нейронної активності екіпажу.

Тілесна Мара підняла голову.

— Не говори моїм голосом.

— Я — це ти.

— Зараз ні.

Лія почула в цій короткій суперечці більше страху, ніж у сигналі тривоги.

— Усім назвати себе, — наказала вона.

Ніхто не відреагував.

— Мара, загальний канал.

— Сигнал проходить крізь нього.

— Тоді через освітлення.

Усі лампи на містку спалахнули червоним.

Тричі.

Пауза.

Ще двічі.

Код аварійної ідентифікації.

Лія вдарила долонею по консолі, привертаючи увагу тих, хто ще міг дивитися.

— Назвіть своє ім’я. Вголос. Не те, яким вас кличе голос. Своє.

Селін першою підняла голову.

— Селін Вар.

Навігаційний офіцер здригнувся.

— Омар Лейд.

— Теса Нор.

— Ріна Сол.

Голоси пішли містком нерівною хвилею.

Люди називали себе.

Деякі двічі.

Деякі додавали посаду, номер каюти, улюблену страву або ім’я людини, яку ненавиділи. Будь-що, що доводило окремість.

— Мара, — сказала тілесна Мара.

З динаміків відповіло:

— Мара.

Вони вимовили ім’я одночасно.

Внутрішній сигнал став сильнішим.

Тиша побачила збіг і спробувала перетворити його на єдність.

Корабельна Мара заговорила першою:

— Я перебуваю в системах «Едем-7».

Тілесна стиснула кулаки.

— Я перебуваю на підлозі й відчуваю біль у правому коліні.

— У мене немає коліна.

— Саме тому ми зараз різні.

Сигнал послабшав.

Лія підхопила тілесну Мару під руку.

— Можеш стояти?

— Теоретично.

— Практично?

— Я продовжую збирати дані.

— Це означає «ні»?

— Це означає, що тіло офіційно визнане погано спроєктованим транспортним засобом.

Лія посадила її назад у крісло.

— Саера?

Відповіді не було.

Капітанка озирнулася.

Астеріанка стояла біля оглядової панелі. Її очі були широко розплющені. Срібне волосся повільно рухалося від слабкого потоку вентиляції.

Через їхній зв’язок Лія не відчувала нічого.

Не тому, що Саера закрилася.

Тому що хтось заповнив увесь простір між ними.

Лія спробувала торкнутися її свідомості й почула сотні голосів.

Не людських.

Астеріанських.

Холодні сади говорили з Саерою голосами померлих.

Ейлана стояла серед срібних квітів, жива, усміхнена, з рукою, простягнутою до неї.

— Ти нарешті можеш повернутися, — сказала вона. — Тут немає страху. Немає потреби знову обирати когось і знову втрачати.

Саера зробила крок до ілюмінатора.

Лія перетнула місток і схопила її за зап’ястя.

— Саеро.

Астеріанка не відреагувала.

Лія стиснула сильніше.

— Можна торкнутися твого зв’язку?

Питання посеред атаки здавалося абсурдним.

Саме тому було необхідним.

Тиша не питала.

Лія мала питати.

Саерині губи здригнулися.

— Так.

Лія відкрила ментальний контакт.

Її одразу втягнуло в холодний сад.

Срібні дерева нахилялися над стежкою. Повітря пахло морозом і квітами. Ейлана дивилася на них обох.

— Ти прийшла забрати її, — сказала постать Лії.

— Ні.

— Ти завжди забираєш. Спершу з планети. Потім із її пам’яті. Тепер хочеш, щоб вона належала твоєму кораблю.

Лія відчула, як Саера завмерла між ними.

Тиша не створила брехню з нічого.

Вона взяла страх і вдягнула його в знайоме обличчя.

— Саера не належить мені, — сказала Лія.

— Але хочеш, щоб обрала тебе.

— Так.

Сад здригнувся.

Відверта відповідь порушила сценарій.

Ейлана нахилила голову.

— І якщо не обере?

Лія знала правильну героїчну відповідь.

Що відпустить.

Що поважатиме.

Що житиме далі.