Частина V. Її подих пам’ятав загиблі світи

Мара дізналася, що тіло має вагу, приблизно за п’ять хвилин до того, як ця вага скинула її з медичного ложа на підлогу.

Падіння не було героїчним.

Воно не супроводжувалося вибухом, спалахом чи передсмертним зізнанням. Нова жінка, народжена з уламка свідомості давнього корабля, людського коду, астеріанської біології й веларійської камери, просто спробувала самостійно підвестися, заплуталася у власних ногах і впала обличчям у контейнер зі стерильними рушниками.

Контейнер перекинувся.

Рушники розлетілися.

Мара лежала серед них, притиснувшись щокою до підлоги, й кілька секунд не рухалася.

— Не смійтеся, — сказала вона.

Її голос був приглушений рушником.

Ноа Вельс, який сидів на сусідньому медичному ложі, прикрив рот долонею.

— Ніхто не сміється.

— Твій пульс прискорився, дихання збилося, а м’язи обличчя напружені.

— Можливо, мені боляче.

— Тобі весело.

— Це різновид болю.

Мара підняла голову.

Темне волосся впало на очі. Вона спробувала відкинути його рухом, який уявляла значно елегантнішим, і пасмо прилипло до губ.

— Я ненавиджу волосся.

Лія стояла біля дверей медичного відсіку, схрестивши руки.

— Ти мала можливість обрати коротше.

— Камера проігнорувала мої параметри.

— Камера відчула твої приховані бажання.

— У мене не було прихованого бажання виглядати так, ніби мене щойно витягнули з вентиляційної шахти.

Саера підійшла й подала Марі руку.

— Можливо, ти хотіла мати те, на що можна скаржитися.

Мара взяла її долоню.

Пальці Саери були прохолодними. Мара вже знала це як числове значення: температура астеріанської шкіри, зміна кровообігу, реакція поверхневих рецепторів. Але знання не підготувало її до відчуття.

Прохолода пройшла крізь пальці й піднялася до зап’ястя.

За нею прийшов тиск долоні.

М’якість шкіри.

Незначний рух суглобів.

Запах холодних квітів, який Мара раніше реєструвала лише як молекулярну композицію.

Вона завмерла.

— Щось не так? — запитала Саера.

— Усе не так.

— Біль?

— Ні.

— Страх?

Мара прислухалася до серця.

Воно билося швидше.

Ця річ усередині не питала, чи доречно зараз змінювати темп. Не чекала дозволу. Не подавала технічного сповіщення. Просто реагувала на чужу руку, ніби мала власну думку щодо близькості.

— Можливо, — сказала Мара.

Саера не потягнула її силою.

Просто чекала.

Мара напружила ноги й спробувала підвестися. Коліна затремтіли. Стопи шукали рівновагу. Тіло хитнулося, і вона схопилася другою рукою за Саерине плече.

Тепер відчуттів стало більше.

Надто більше.

Саерине тіло мало тепло під прохолодною шкірою. М’язи рухалися під тканиною. Від її шиї йшов запах, який не можна було звести до формули без втрати найважливішої частини.

Мара різко відступила.

Знову мало не впала.

Лія підхопила її за талію.

Новий дотик.

Інший.

Ліїна рука була теплішою й міцнішою. Капітанка тримала так, ніби вже вирішила, що Мара не впаде, і тепер тіло мало підкоритися командуванню.

— Повільніше, — сказала Лія.

— Ви говорите це всім новонародженим?

— Більшість новонароджених не намагається ходити через двадцять хвилин після першого вдиху.

— Більшість має низькі амбіції.

Лія допомогла їй сісти.

Мара відчула, як рука залишає талію.

Відсутність дотику теж виявилася відчуттям.

Несподіваним.

Майже порожнім.

Вона подивилася на місце, де щойно лежала Ліїна долоня.

— Це зникає одразу.

— Що? — запитала капітанка.

— Тепло.

— Так.

— Нелогічно.

— Біологія не працює заради твоєї зручності.

— Тоді навіщо люди постійно торкаються, якщо результат настільки короткий?

Саера відповіла:

— Саме тому.

Мара замислилася.

Люди й астеріани створювали короткочасне тепло, знаючи, що воно зникне. Повторювали дотики. Знову й знову. Не для накопичення, а тому що тимчасовість робила їх потрібними.

Це здавалося неефективним.

І небезпечно привабливим.

— Усі готові? — запитала Ріна Сол, входячи до медичного відсіку.

Головна інженерка принесла планшет із даними дихального вузла, який Мара виростила для Іллари. На її формі залишалися плями біологічної рідини. Волосся було зібране абияк, під очима лежали темні кола.

Мара вдихнула.

Її ніс одразу повідомив про метал, мастило, піт, каву й стерильний розчин.

— Ріна, ти пахнеш виснаженням.

Інженерка зупинилася.

— Дякую.

— Це не критика. Я тестую нюх.

— Тестуй мовчки.

— Люди надзвичайно чутливі до запахів, хоча самі постійно їх виробляють.

— Мара.

— Так, капітанко?

— Зосередься.

Ріна вивела схему «Аеріса».

— Дихальний вузол Іллари працює. Ми можемо від’єднати ковчег від «Едем-7» приблизно на сімдесят дві години. Але Мара знайшла в архіві дещо важливіше.

Селін Вар увійшла слідом.

— Земний модуль наблизиться через сімнадцять годин.

— Шістнадцять годин, сорок сім хвилин, — уточнила Мара.

— Не допомагає.

— Точність рідко допомагає морально. Зате покращує якість паніки.

Селін поклала зброю на стіл.

— Якщо в архіві є оборонні технології, зараз саме час перестати поважати культурну спадщину й почати читати інструкцію.

Іллара перебувала в повітряній сфері біля дальньої стіни. Її світлі очі звузилися.

Вона зробила короткий видих.

Мара відчула його не через сенсори, а шкірою.

Повітря торкнулося обличчя. Разом із ним прийшов образ: сплячі істоти в садах «Аеріса», їхні серця, їхня довіра до ковчега.

— Вона каже, що архів не є зброєю, — переклала Саера.