Частина І. Ковчег, який попросив зробити йому штучне дихання

Живий корабель проковтнув «Едем-7» без жодного пострілу, дозволу чи спроби приховати, що людська дипломатія цього разу навіть не встигла зіпсувати перше враження.

За прозорими мембранами «Аеріса» прокидалися тисячі тіл.

Спочатку вони здавалися лише тінями: витягнутими силуетами в молочному світлі, темними вигинами кінцівок, блідими обличчями за тонкими оболонками коконів. Потім внутрішнє сяйво ковчега посилилося, і стало зрозуміло, що в його стінах сплять не сотні й навіть не тисячі представників одного виду.

Тут лежала колекція цивілізацій.

Люди назвали б її генетичним банком, евакуаційним фондом або стратегічним ресурсом — залежно від того, який відділ першим устиг би поставити печатку. Сам «Аеріс», схоже, вважав їх пасажирами.

Кокони розкривалися й закривалися, наче повіки. Усередині ворушилися істоти з прозорою шкірою, світлими кістками, пелюстками замість волосся, кількома парами рук і такими складними обличчями, що людська еволюція поруч із ними виглядала як рання версія програмного забезпечення, яку випустили через тиск інвесторів.

Усі вони зробили один синхронний вдих.

А тоді голос без легень прошепотів у свідомості екіпажу:

Біжіть.

Ніхто не побіг.

По-перше, на містку не було куди. По-друге, гравітація щойно зникла, і люди, які спробували різко рухатися, лише повільно попливли в бік стелі з тією величчю, якою зазвичай вирізняються політичні діячі під час втечі з країни.

Майорка Селін Вар встигла схопитися за поручень. Її ноги піднялися над підлогою, але обличчя зберегло вираз людини, яка особисто наказала невагомості не порушувати субординацію.

— Мара, відновити гравітацію, — сказала Лія.

— Я намагаюся.

— Чому вона зникла?

— Тому що живий ковчег завдовжки сто сімдесят кілометрів щойно під’єднався до наших систем безпеки, життєзабезпечення та навігації.

— Це я бачу.

— Тоді уточню: він зробив це краще за земних техніків.

Капітанське крісло від’єдналося від підлоги одним боком. Лію повільно нахилило вперед, але ремені втримали її на місці. Саера, яка не встигла закріпитися, попливла через місток. Її срібне волосся розгорнулося навколо голови світлим ореолом.

Лія простягнула руку.

Саера схопила її за зап’ястя.

Рух був різким, необхідним і цілком службовим, якщо не враховувати, що їхні тіла зіткнулися, Саерине стегно притиснулося до краю капітанського крісла, а зв’язок між ними спалахнув так, ніби хтось під’єднав інтимну напругу безпосередньо до аварійного живлення.

Лія відчула Саерин подих.

Не в повітрі.

У власних грудях.

Холодний вдих, коротка затримка, тепліший видих. Разом із ним прийшов образ її пальців на Ліїній шиї — не реальний дотик, а можливість, яку обидві надто виразно уявили.

Саера відвела погляд першою.

Мара ввімкнула аварійне освітлення.

— Гравітацію відновлено на шістдесят відсотків.

Люди опустилися на підлогу. Хтось м’яко. Хтось коліном на консоль. Один оператор зв’язку вдарився потилицею, а потім автоматично доповів, що почувається нормально, оскільки в військових структурах людства зізнання у болю традиційно вважалося небезпечнішим за внутрішню кровотечу.

Лія відпустила Саеру.

Її пальці ще кілька секунд пам’ятали холод астеріанської шкіри.

— Зовнішній зв’язок?

— Відсутній, — відповіла Мара. — Внутрішній працює нестабільно. «Аеріс» сканує нас.

— Медичне сканування?

— Не лише. Він перевіряє атмосферу, склад тканин, пам’ять систем, наші енергетичні запаси і, судячи з активності сенсорів біля вашої каюти, моральну стійкість командування.

— Корабель не має доступу до моєї каюти.

— Уже має.

— Заблокуй.

— Він не використовує цифровий канал.

— А який?

— Біологічний.

На екрані з’явилася схема стикування.

Зовнішні структури «Аеріса» не просто обхопили корпус «Едем-7». Вони проросли навколо шлюзів тонкими білими нитками, проникли в мікротріщини, заповнили пошкоджені ділянки й почали відновлювати герметичність.

Ріна Сол, головна інженерка, видала звук, який міг означати наукове захоплення або бажання негайно спалити все незнайоме.

— Він ремонтує корпус, — сказала вона.

— Це добре? — запитала Селін.

— Якщо не рахувати того, що він робить це без креслень, дозволу й розуміння нашої техніки.

Мара витримала паузу.

— Отже, використовує стандартний земний підхід.

Ріна наблизила зображення. Білі нитки вкривали пробоїни, тверділи й перетворювалися на щось середнє між кісткою та металом.

— Матеріал реагує на тиск. Він міцнішає там, де корпус пошкоджений.

— Можемо від’єднатися? — запитала Лія.

Мара не відповіла одразу.

Це було гірше за будь-яку відповідь.

— Теоретично.

— Практично?

— Якщо запустимо двигуни, зовнішні структури або відпустять нас, або відірвуть третину корпусу.

— Чудово, — пробурмотіла Селін. — Нас обійняли до внутрішньої кровотечі.

Саера подивилася на головний екран.

— Він не утримує нас.

— Тоді що робить? — запитала майорка.

— Боїться, що ми підемо.

Лія відчула емоцію ковчега через Саеру — величезну, давню й майже дитячу паніку. «Аеріс» прокинувся після століть самотності, відчув інший корабель і вчепився в нього, не розуміючи, як сильно стискає.

Це було не захоплення.

Це була рука потопельника.

Проблема полягала в тому, що потопельник мав довжину сто сімдесят кілометрів і міг випадково розчавити тих, кого просив про допомогу.

— Припинити спроби від’єднання, — наказала Лія. — Підготувати групу для переходу.

Селін різко повернулася до неї.

— Після попередження «біжіть»?

— Саме після нього.

— Це може бути пастка.