РОЗДІЛ 10 Зло атакує

Новий день приніс несподівану звістку. Несподівану й страшну. Випивши горнятко чаю і з'ївши шматок хліба Марта вийшла на вулицю. На роботу зовсім не хотілося. Сніг продовжував замітати вулиці. Холод пронизував до кісток. Вона безцільно блукала вулицями рідного району. Усе навколо здавалося сірим та безликим. Деренчали трамваї. 

Зайшовши до Тіми вона тихо запитала:

-- Ти не знаєш, де Олег?

--Не знаю, Марто, - відповів хлопець. Вся його постать випромінювала напругу. 

-- Я не знаю, що робити, - важко зітхнула Марта, сідаючи за стіл в кухні. - Погане передчуття. 

Тім мовчав. Не знав що говорити в такій ситуації. Він теж був під пильним наглядом всевидячого ока. Всі, хто вчора ввечері ходив на показ фільму, Сонце в бетоні'' ставали мішенню для всевидящого ока.

Раптом задзвонив телефон. Він підійшов зняв трубку. Спочатку уважно слухав, згодом зблід. Поглядом покликав Марту. Вона взяла трубку і почула слова, від яких потемніло в очах. Ось що сказали:

-- Марто, Олега і Ярослава заарештовано. Вони знаходяться в міліції до вияснення обставин.

-- Що? - не одразу зрозуміла дівчина. 

-- -Їх арештували, Марто. - мовив голос на тому кінці дроту.- Тримайся. І одразу ж в трубці почулися гудки. 

Після того вона майже нічого не пам'ятала. Душа рвалася на шматки, хотілося кудись бігти, щось вирішувати. Але куди й навіщо? Найстрашніше вже сталося. 

Попрощавшись в Тімом,  Марта вернулася додому. Яким порожнім і тихим він теж їй здавався. Ще вчора вона з усіма в кінотеатрі співала нову пісню улюбленого гурту, а сьогодні вже морально розчавлена страшною звісткою. 

Впавши на ліжко вона довго дивилася в стелю, немов хотіла знайти там знак. Душа боліла від усвідомлення свого безсилля перед тими, хто всім цим керував. Хотілося кричати від туги.

Холод повільно проникав в її тіло. Серце шалено билося в грудях. Сльози нестримним потоком лилися з очей. Не такого життя хотіла для себе з братом. Він її єдина опора та підтримка. При згадці про коханого ще більше заридала. 

--Я так легко не здамся, - прошепотіла до себе. 

Через п'ять хвилин Марта зайшла у ванну й вмилася. Гарно вдягнулася і підмалювала губи помадою. Вирішила йти до друзів. Разом легше знайти вихід. 

Незабаром Марта бадьоро крокувала вулицями. Знайшовши потрібний будинок, почала шукати підвал. Спустившись вниз, натрапила на своїх друзів. Тьмяне світло свічки ледь- ледь висвітлювало їхні обличчя. Вони вже знали, що трапилось.

Дівчина мовчки примостилася біля стіни, поруч з білявчиком в джинсовій куртці. Той курив, заплющивши очі. Здавалось його нічого не тривожить.

--Гнате, що з тобою? - тихо поцікавилась в нього Марта.

--Те, саме, що з усіма. - неохоче відповів той, знову закурюючи й випускаючи під стелю дим.

Вона різко відвернулася від нього. Терпіти не могла тютюновий дим. Навіть брата змусила не диміти в квартирі. Ніхто не знав як визволити своїх з міліції. Або де взяти гроші на їхній викуп.

Тим часом у квартирі Клавдії Степанівни звучала музика з вінілового програвача. Вона згадувала свою молодість і легка усмішка торкнулася її тонких вуст. Сьогодні в неї було особливе свято. Її донос допоміг виявити підозрілих осіб. На столі, вкритим скатертиною, стояв торт і заварник з чаєм. 

-- Тепер вони точно понесуть кару.- мовила та до своєї подруги 63 -річної Зинаїди Семенівни. 

-- Згідна, Клава, - озвалася жінка, попиваючи чай.- Они підривают наш порядок. Тепер за все понесуть відповідь. 

-- Отой Ярослав вже давно муляв мені очі. Я вчинила як справжня громадянка своєї країни. 

-- Клаво, ти все зробила правильно. Так йому і треба. 

Після того обоє засміялися. Ще б пак , таку важливу справу зробили. Звісно вони чекали винагороди за це. 

Жінки ще не здогадувалися, які наслідки матимуть для них надмірна любов до справедливості.