РОЗДІЛ 9 Фільм, який пробудив душі

Перший тиждень листопада пролетів на диво швидко. Розпочався другий. З неба падав сніг, вкриваючи дороги з тротуарами білим покривалом. Їздили травмваї з автобусами. Люди вистоювали довжелезні черги з надією отримати більше продуктів, одягу та взуття. Прапори червоніли маками на будівлях. 

Марта нудилася в бібліотеці. Останнім часом її колега Тамара Іванівна Василенко зовсім здуріла. Постійно перевіряла полиці з книжками аби раптом не натрапити на самвидавну збірочку. Що поробиш зі старенькою 67- річною жінкою, яка лишилася одна на цьому світі? Хіба подумки покрутити пальцям біля скроні. 

Єдине бентежило її надмірне вихваляння того порядку, який досі панував у місті. Люди в сірих плащах,  забувши про обережність, дедалі частіше приїжджали за кимось. Розуміла, що рано чи пізно можуть приїхати за нею. Вона не вписувалися в їхню систему цінностей. Так само як її друзі музиканти. 

Люди дуже часто почали обговорювати між собою вихід нового фільму. Стверджували, що там буде та сама пісня. Крім того одного з персонажів цього фільму гратиме відомий музикант. Марта одразу зрозуміла про кого йдеться.

Після роботи вона зайшла в гості до свого друга Тимофія, які всі називали Тіма. Відчинивши двері, впустив її всередину квартири. Там вже лунали пісні Тріо Мареничів.

Чаю? - запропонував їй, після того як Марта роззулася й зайшла до нього на кухню. Там вже зібралося чимало людей. 

--Залюбки, промовила вона, сідаючи за стіл. Їй дуже подобалася його простота в спілкуванні з іншими.

- Марто, ти теж підеш на цей фільм? - поцікався у неї, один з музикантів самоучок.- Кажуть має бути щось цікаве.

-- Звісно, що піду. - тихо промовила жінка, усміхаючись.

--Я - теж.- озвався ще один хлопець, підморгуючи. - Нарешті нам покажуть справжнє кіно. 

Після того всі дружно розсміялися. Напруження, яке спочатку відчувалося в повітрі повільно тануло.

--Де можна роздобути квитки? - поцікавилась у Тіми, коли той подав їй горнятко з чаєм.

--За це не хвилюйся. - сказав він, лукаво підмогнувши їй - Я вже їх дістав.

Від почутого усі враз замовкли.  Більшість добре розуміла скільки зусиль йому довелося докласти аби їх роздобути.

Хлопець уважно обвів поглядом присутніх і мовив:

-- З кожного по червінцю. Це буде чесна плата за мою роботу.

-- Звісно.- першою озвалася Марта, витягуючи з сумки гроші.- Ось тримай.

Тримаючи в руках квиток вона відчувала як сильно б'ється серце в грудях. Згадала про брата і попросила в Тіми ще один. Дала йому ще одну купюру. Тепер ще й він зможе  його переглянути.

Вернувшись додому, вона зайшла в кімнату, де був брат. Він сидів за столом, читаючи нову книжку. В його погляді іноді з'явилася настороженість. 

-- Я сьогодні дістала квитки на фільм ,, Сонце в бетоні'', - промовила Марта, простягнувши один йому. 

-- Думаєш варто йти ?- поцікавився в неї. - Мені ж  небажано світитися. 

- Я все розумію, - тихо сказала вона, сідаючи на диван, - Але не можна весь час проводили вдома. -  Від того можна здуріти. 

--Це правда .- усміхнувся він. - Дякую. Потім мовчки обійняв її за плечі. 

Після вони разом зайшли в кухню вечеряти. Цього разу на столі стояла варена картопля з тюлькою і декілька шматків хліба. Проста і дуже ситна вечеря, яка давала відчуття затишку й тепла. 

Через годину вони вже були в кінотеатрі. Людей було настільки багато, що здавалося ніби усе місто вирішило переглянути цей фільм. 

Раптом хтось гукнув Марту. Обернувшись вона побачила Олега. 

-- Привіт. Ти теж вирішила піти? - запитав він, несміливо цілуючи її в щоку.

-- Так, - весело відповіла вона, - ще й брата прихопила. - Знайомся Ярослав. А це Олег. 

Чоловіки  мовчки потиснути один одному руки і зайшли всередину. Там панувала напівтемрява. Пробравшись до своїх місць, сіли на стільці,  очікуючи на справжнє диво. 

залі стояла тиша, яку іноді порушував шепіт між рядами. Марта відчувала як серце шалено калатало в грудях. Олег мовчки тримав її руку. Його самого переповнювало незрозуміле відчуття. Ярослав обережно озирався по сторонам, уважно вивчаючи публіку. Раптом серед них впізнав людину у сірому плащі.

,,Не до добра це''.- подумав він про себе.

Нарешті погасило світло й розпочався фільм.  Люди з завмиранням спостерігали за розвитком сюжету. Дехто плакав, хтось стискав кулаки, а хтось як Марта всмоктував мов губка воду правду. Нарешті вона змогла отримати те, що так палко жадала її власна душа.

Ярослав час від часу поглядав на чоловіка в сірому плащі. Той марно намагався злитися з публікою.

Нарешті настав фінал фільму,, Сонце в бетоні''. Залунала пісня, що вихором увірвалася в серця глядачів. Вони зірвалися з місць, почавши підспівувати текст. Вперше подих свободи відчувався настільки сильно. 

Чоловік в сірому плащі непомітно вийшов на вулицю. Його робота на сьогодні була виконана.